Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

— Нехай. Де ви були ввечері в середу вісімнадцятого червня? — буденним тоном запитав Туполєв.

— Якого? Вісімнадцятого? — Голик наморщив чоло, але раптом просяяв: — Вісімнадцятого червня в Борі Іняхіна — день народження, і ми з дружиною були в нього.

— Невже?

— Так точно! Я в четвер уранці від нього виліз рачки — і відразу в басейн.

— О котрій годині почався бенкет?

— Та який там бенкет, громадянине слідчий! Так, пиятика. Були тільки ми з дружиною, Боря і його типу дружина.

— Вони можуть підтвердити ваше алібі?

— А куди вони дінуться?

— Гаразд. А в п’ятницю двадцятого?

— А двадцятого я… Мене не було в місті.

— І де ви були?

— У Полтаві. Я там був… у справах. Приїхав у вівторок уранці.

— Хто це може підтвердити?

— Ну… а це конче необхідно?

— Конче.

— Ну тоді, Галина Симак і її син, Денис. Я в неї зупинявся. І моя дружина може підтвердити, що я їздив. Вона мені ще квитки сама замовляла в касі. І, напевно, провідниця, якщо знайдете.

Туполєв відкинувся на спинку крісла. Ну що це за кошмар!? У всіх підозрюваних є алібі. І хоча алібі Голика варто ще перевірити, але…

— Якщо так, розкажіть мені про те, як ви постачали Гуняковського героїном. Попереджаю: у нас є свідчення проти вас саме по цьому епізоді вашої злочинної діяльності.

Голик знітився.

— Як? Як звичайно. Бабки були потрібні. Я по дрібницях працював. Самі розумієте — гашиш, опій, що це за гроші? На героїн у мене лише двоє клієнтів було. Один з них — Максим. Востаннє він купив одразу на дві з половиною тисячі. Це було ще до того, як я по «Червоному Хіміку» сів. Відтоді я взагалі до нього не заявлявся, зі зрозумілої причини.

— З якої саме?

— А то ви не знаєте, — огризнувся Голик. — Ховався від дружків Кривулі!

— І хто постачав Максима останнім часом?

— Не мені знати. Свиня собі завжди багно знайде, громадянине слідчий.

— Ну, нехай. Тепер поговорімо про Алі Хайдарова і Максима Гуняковського.

— Я з Аліком давненько посварився. А останнім часом із ним зовсім не спілкувався, як і з Максимом. Усе, що знаю — з чужих слів, здебільшого плітки. Не думаю, що вам це буде цікаво.

— Чого ж, давайте ваші плітки.

— Ну, а що конкретно?

— Особисте життя. Почнімо з Максима, — Туполєв перевернув касету в диктофоні.

— Про нього чув, що він до крутих дядьків подався. Працював на всяких попсарів. Я його навіть по телеку якось раз бачив. Давав інтерв’ю. «Ми, музиканти, думаємо… ми, музиканти, воліємо…». Обдовбаний був, до речі. А особисте життя в нього, скільки я його пам’ятаю, — тільки Алік. Однолюб, мать його так, — Голик посміхнувся.

— Ну а про Аліка що за плітки?

— Про цього була одна козирна історія. Мені як Боря сказав, так я ледве зі сміху не луснув!

— Це той самий Боря, у якого ви були на дні народження в день убивства Максима?

— Так, Іняхін. А що, Максюшу вісімнадцятого вколошкали? Дивний збіг… Коротше, Боря працює портьє в нічну зміну в одному готелі, так він говорив, що бачив нашого Аліка з якоюсь бабою. Вони наймали вдень номер і там до самого вечора… Алік одружений був — він же додому бабу не міг привести!

«Ну нарешті, хоч щось!» — подумав Туполєв, але виду не подав.

— А ваш друг Боря знає цю жінку, що була з Хайдаровим?

Голик із хвилину подумав і переконано заявив:

— Ні, не знає. Інакше він би проговорився.

У неділю Туполєв дозволив собі відіспатися. Але провести ранок за газетою в нього не вийшло.

О пів на одинадцяту у двері подзвонили.

— Володю, синку, до тебе прийшли, — проспівала Надія Семенівна.

З передпокою зачувся високий тенор Андрія. Клянучи свою долю, Туполєв натягнув літні штани і впустив гостя до кімнати.

Андрій вийняв з дипломата папку з паперами, чотири газети, ручку та лупу.

— Ну що, містере Холмсе, як поживає наш «доброзичливець»? — Туполєв накинув на постіль покривало і сів зверху.

Андрій затараторив:

— Сьогодні вранці мною було проведено ряд слідчих дій, що…

— Андрійку, ти не на планерці. І не на іспиті. Коротше, де ти