Читати книгу - "Останній тамплієр"

Загорнувшись у ковдру і обхопивши обома руками чималеньку чашку з кавою, Тес сиділа в автомобілі Рейлі напроти станції підземки на Сто третій вулиці і дрижала від холоду, який, схоже, назавжди поселився у її мокрому одязі. Ноги в неї задубли, та й тулуб теж — вона змерзла як цуцик.

Рейлі запропонував відвезти її просто додому або ж до лікарні, але Тес наполягала, що з нею все гаразд, і додому їй поки що не треба. Спочатку їй хотілося викласти йому все, про що вона дізналася.

Спостерігаючи, як групи поліцейських входили у станцію метро, Тес розповіла Рейлі про свою сутичку з Венсом, про те, як Клайв запропонував їй звернутися до професора за консультацією, як вона вперше зустрілася з Венсом багато років тому, як вона випробувала свій шанс на цвинтарі, сподіваючись, що професор якось допоможе їй прояснити те, що трапилося в музеї. Вона також стисло виклала йому те, що розповів їй Венс про смерть своєї дружини під час пологів, те, що він вважав винним у цьому їхнього парафіяльного священика, а також те, що він намірявся «все поставити на свої місця». Остання фраза викликала чималу зацікавленість Рейлі. Тес розповіла йому також історію про старого тамплієра в Альбі та монаха, що враз посивів; розказала, як Венс вистрелив у неї шокером, як вона опинилася у підвалі, як там з'явилися якісь чужинці, як вона чула стрілянину, і, нарешті — як вона примудрилася втекти.

Розповідаючи про все це, Тес уявляла, як пошукові групи розпорошувалися закапелками тунелів, шукаючи Венса у цьому підземному кошмарі, хоча готова була дати долар за сто, що професор давно уже зник. Згадка про тунелі змусила її здригнутися. Не хотілося б їй знову туди потрапити — як би її про це не просили! Ніколи в житті не було їй так страшно! Принаймні, після нальоту на Музей Метрополітен тиждень тому. То одна халепа, то інша — просто якийсь жах!

Коли Тес закінчила свою розповідь, Рейлі мовчки похитав головою.

— Що таке? — спитала вона.

Він просто дивився на неї і мовчав.

— Чому ти на мене так дивишся? — наполягала Тес.

— Тому що у тебе стріха не на місці — ось чому.

— Як це — не на місці?

— Не придурюйся, Тес! Ти не маєш права бігати туди-сюди, шукаючи зачіпки і намагаючись самостійно розкрити цю справу. Чорт забирай, це не твій клопіт, і край. Це — моя справа, моя робота.

Тес зобразила гримасу.

— Ти боїшся, що через мене ви усі втратите роботу, еге ж?

Рейлі й слухати її не хотів.

— Я не жартую. Тобі могло бути непереливки. Або навіть гірше. Розумієш, про що я? Через це загинули люди. Це — не жарт.

— Я лише хотіла зустрітися з професором історії і поговорити з ним на академічні теми за філіжанкою кави. Звідки я могла знати, що він вистрелить у мене отим своїм... — Вона запнулася.

— Шокером.

— Ага, шокером; а потім заштовхає мене до свого авто і ганятиметься за мною у каналізаційному колекторі, що кишить пацюками. Господи, та він все ж таки не хто-небудь, а професор історії. А професор історії, як водиться, мусить бути добре вихованим інтровертом, що курить люльку, а не...

— Схибленим психом?

Тес насупилася і поглянула вбік. Незважаючи на все, що трапилося, таке визначення здавалося їй неприйнятним.

— Я б не стала вживати таких сильних виразів, але ясно одне — стан його душевного здоров'я має занепокоїти. — Тес відчула несподіваний для себе приплив співчуття до професора і, сама того не бажаючи, вимовила: — Він потребує допомоги.

Рейлі уважно подивився на неї, трохи помовчав і сказав:

— Гаразд, тобі доведеться ще раз зробити детальний звіт, як тільки ти станеш почуватися краще, але зараз нам неодмінно треба знайти те місце, куди він тебе привіз. Ти маєш хоч якесь уявлення, де він тебе тримав, де знаходиться цей підвал?

Тес похитала головою.

— Та не маю, я ж тобі вже казала! Коли я приїхала туди, у мене були зав'язані очі, а тікала я звідти через лабіринт темних і страшних тунелів. Але це десь недалеко звідси, бо я ж прийшла сюди пішки.

— А скільки кварталів — ти можеш прикинути?

— Хтозна... приблизно п'ять...

— Гаразд. Давай озброїмося мапами і спробуємо, все ж таки, знайти оту твою підземну буцегарню.

Рейлі вже було вийшов із машини, коли Тес, простягнула руку і зупинила його.

— Я іще не про все тобі розповіла.

— А я і не сумнівався, — з докором сказав він. — Говори.

Тес залізла рукою в сумку і витягла звідти згорток аркушів, які вона забрала зі столу у Венса. Розгорнувши їх так, щоби Рейлі було добре видно, вона сама вперше придивилася до них як слід. Ці документи — старовинні сувої з тонкого пергаменту — здавалися напрочуд естетичними, незважаючи на відсутність