Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Було з чого тішитися гетьманові на тому повороті історичної долі його народу, та незвідані, нерозгадані, незбагненні смертними путі Божі, як і людські на цій грішній землі. Як пекельний землетрус, як брилу з неба, як заступ сонця, принесли в табори трьох військ під Жванець меткі, верткі, швидкі і всюди пролазні посланці владик земних і, звичайно ж, постаралися розтрубити на зло всім тим, хто виборював під Жванцем свою козацьку долю, вістку-віду про рішення московського Земського собору зважити на давнє і ревне прохання гетьмана Хмельницького і приєднати Україну до Московії-Русії, взяти, як зазначалося, в сутужний для неї час під свою державну руку.

І хан, тепер утретє, сказившись, осатанівши у злобі на гетьмана, на очах помінявся вмент і примусив ледь живого польського короля стати йому другом, а Хмельницького — підписати з ним мир і признати дійсними та вічними позаторічні Зборівські домови!..

Тішилися бояри і цар у Москві завбачливій своєчасності рішення Земського собору, ридав від радощів польський король, оживши із мертвих, а його воєводи і ксьондзи правили подячні меси за спасіння держави і корони... Оніміла від несподіванки Україна. Та лиш на час. По якімсь часі забродило хмелем, заграло брагою, виливаючись через край, козацьке ворохобство, особливо в Сірковому полку, із слобожанами і січовиками.

— Веди нас в Запороги! Побратими-слобожани, під гетьмана-перекинчика ми більше не підемо на згин! Хмельницький — царів припутень!.. Старшини в нього — продайдуші! — не вгамувати було обуру... Допоміг чільцям в тому лише прихід ночі та авторитет Богуна і Сірка.

Підписувалася домова наспіх, без гетьмана і його старшин. Хан за спасіння корони взяв у короля ще сто тисяч злотих гарачу-викупу та домігся від свого порфірородного ляського брата — король зіп'явся від того на десяте небо і був несказанно щедрим! — дозволу брати стільки ясиру в польській Русинії, скільки хан захоче і зможе по путі додому.

Король ладен був віддати і всю Русинію ханові, тільки б вона не дісталася Москві, ненависній і вічно ворожій до Польщі. Оце і був момент, якого так довго чекав цар, виграючи війну без війни! Оце і був початок кінця козацьким надіям на незалежну державу! Початок кінця боротьби чотирьох сусідів за володіння Україною. Ходили чутки, поки стали і переконанням, що ота вістка із московського собору в отаку вирішальну для України мить була навмисне розіслана в три армії під Жванцем царськими вивідцями, щоб не допустити перемоги бунтарів-козаків і татар над вінценосним королем, бо із убитим горем гетьманом легше було домовитися про приєднання його геть змученого довголітніми війнами краю під виглядом самоврядувальної автономії...

Ще лунали урочисто подячні меси і te deum Єзусу Крістусу та Пресвятій Матці Ченстоховській в польському розбитому таборі, а король вже думав про сатисфакцію Хмельницькому та нові походи в Україну, без якої Польща не мислила і життя свого на землі...

Жовкло листя на деревах, купчилися хмари в небі, ставали прохолодними ночі і ранки, всівалося росами павутиння бабиного літа, а над смертельно втомленими козацькими потугами кричали сови, пугали пугачі-погутькали, ключами пролітали гуси, качки і журавлі та табунами шпаки у вирій, а на полі бою злорадо викрикувало гайвороння. В тому чулася знущальна реготнява, збиткувальна глузь чорної, повійної долі, що глумилася на весь свій неймовірно великий і злостивий рот із усіх, хто почував себе ошуканим.

Іван Сірко, як і кожний рядович чи чільник, що вижив у Жванецькому побоїщі, дивився на оте віщування птаства забобонно і дякував долі, що живий і бачить над собою небо. В ньому ще животіла певність, що житиме і його рідний люд, позбавившись і татарського людоловства, і польського гніту та визиску. Про новий царсько-опричний і тирано-деспотичний гніт, що тепер започинав іти до його народу-козаччини, як замінник обох попередніх, він не думав, обіцяли ж Україні автономію, самоврядування, вабило й те, що обидва народи — єдиновірці.

Правда, якимось надцятим чуттям він здогадувався: є в тих обіцянках щось сумнівне. То ж не так собі, з доброго дива, збіглі на Січ московити-холопи казали: «Цар і всякий духовний чи світський володар у цій державі є від анцихриста, а Никін — апостол від сатани. Його длані в крові пастви, слова гріховні й облудні, відправи — ті ж вертепи...» Багато важило в тих сумнівах і те, що, як запевняли всі збіглі, ніхто із сусідів не збігав у Московію, як би йому прикро та тяжко не животілося вдома. Підлила лою у вогонь і нова, несподівана для нього зустріч із давнім знайомим, якому беззастережно вірив.

Дізнався, що до донців у козацьких шерегах під час бою із ляхами прибився з кількома десятками охочекомонних старочеркасців старий Тиміш Разя. Він встряв, пішовши на акорд, у бійку, де й був смертельно посічений...

Вечоріло, як Сірко в півтемках навідав недужого. Той, увесь, мов лялька, забандажований, напівсидів у повозі просто неба і був ніби якийсь покинутий і забутий. Гривастий його Гнідко, припнутий до полудрабка, смикав із-під його голови і пліч запашне сіно і час від часу торкався ніжними губами голови хворого, ніби ласкаючи свого старого господаря. Сірко ледве стримав у собі плач, забачивши Разю, бо його вигляд додав жалю до дотеперішнього внутрішнього відчаю...

Геть сивий, старанно вимитий і свіжопоголений, з пишними, довгими вусами та оселедцем, хворий, забачивши перед собою Сірка, неймовірно оживився, втішився, повеселів і заговорив, хоч сльози й світилися в його очах, а голос був слабким і хриплим:

— Спасибі! Ще жию, сину, і не думай — ще топтатиму ряст. Я як той дуб-довговік! Хай кирпата не надіється! Батько дожили до завосьми десятків і мені веліли того триматися,— і, зауваживши, що Сірко співчутливо дивиться на його голову, додав: — А шишаків набили мені