Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

І знову все поволі увіходило в свої проторені колії в житті і Базиля та Кукони Тудоски, і Тимоша та Розанди. Ледве не на руках носила теща любого їй зятя, як на Бога, дивилася на нього Розанда.

А тим часом наближалася осінь — кінець року за козацьким календарем. І ота блискуча Тимошева перемога, що обливалася щедро і сльозами радості, і мальвазіями та напоями, мала і зворотний бік, бо смертельно налякала і колись дружнього волоського господаря, і семиградського князя, а самого Штефана-Георгіцу, та навіть польського короля поставила у безвихідь.

І коли щасливий гетьманчук, витаючи на сьомому небі, обмірковував поради чорноморця-січовика Левка Конограя про побудову і опосудження чайок на Січі та Дону, які зв'яжуть і яничарів, і Ханство та вернуть козакам все Русинське море аж до портів-приплавів Чанак-Кале, Гелібола і Золотого Рогу, Егею і Мармуру, розбитий Штефан-Георгіцу в горі та прикрій дійсності лякав супліками і султана, і господаря Волохії, і князя Трансільванії, і короля польського — тепер уже і через зневаженого князя Дмитра Вишневецького — тим, що Тиміш Хмель куди небезпечніший за батька, бо огніздовується під Балканами. Так чи інакше, а Георгіцу таки домігся, пересиджуючи в Товтрах, того, що переповнений жаданням помсти і до Лупу, і до Тимоша князь Дмитро Вишневецький і за королівський, і за свій кошт найняв цілий полк рейтарів і допоміг Штефанові придбати коней, озброїтись і вернутися до повторного бою із Тимошем...

З частиною найнятих волохів та трансільванців під проводом Матвія Бассараба волоського вирушив Штефан-Георгіца із вапнякових Товтр і зненацька напав на розпорошене по постоях Тимошеве військо. Та козаки впереміш із молдаванами, хоч і з чималими втратами, перемогли його в першому наскокові на Ясси і погналися в розпороті і легковажній певності до Сучави, де на них чекав у засідці, згораючи помстою, ображений Тимошів суперник Вишневецький.

Отам, у смертельному тяжкому побоїщі, вириваючись із пастки-оточення, козаки і молдавани були розбиті. Танас Болюк, Максим Гулак та сам Тиміш Хмель — смертельно поранені, а Носач і інші чільники забиті. Козаки змагалися до темної ночі і таки вирвалися з казана, винісши мертвих і поранених, і на чолі з Гнатом Турлюном зуміли ще й другого дня відбитися від Штефана та полковника Кондрацького, котрий очолював жовнірів та рейтарів...

Усі сім діб, домовлені для похорону полеглих у бою, то вовчицею скиглила, то ластівкою квилила у горі та любові над догораючим у антоновім вогні мужем Розанда. Зигзицею над коханим зятем плакала теща, бурлив увесь Рашків риданнями і зойками, поки той вогонь палив Тимоша, а на восьму добу гетьманчук прийшов до себе, покликав слабим голосом Розанду, благально оглянув її уже напівсвідомим поглядом і, не знайшовши в собі сили щось сказати, затих навіки... З Тимошем сконала надія народу в Україні, умер духом гетьман Богдан Хмельницький, його генеральна старшина і значна частина козацтва... Ба й духовенство в крепі ходило і правило молебні по усопших і убієнних...

Наступного дня, в дев'ятини, повів рештки розбитого козацького війська до Жванця, де за розрахунками мав бути уже гетьман, разом із Тимошем у домовині, сотник Гнат Турлюн. Не потрапив він, слава Богу, з рештою війська у засідку Вишневецького, а, розвідавши про неї заздалегідь, спритно обійшов її. Вишневецький і Кондрацький постріляли свою розвідку.

Смерть Тимоша, тіло якого із-під Жванця було відпроваджено до Суботова, була передостаннім ударом в саме серце гетьманове. Вона приголомшила його, розчавила, зламала, онепритомнила й добила на пні. Відпровадивши останки сина, він ще якось кріпився, тамуючи біль, тим паче що король якраз наблизився до його редутів під Жванцем. Він ще знаходив у собі силу навіть втішатися для вигляду, коли татари нарешті понеслися зусібіч на польські когорти і таки накрили їх, окільцювавши собою, як петлею-арканом, зустрівшись в тому кільці та спаявшись із козаками.

Знайшов гетьман силу втішатися, бо вивідці принесли йому віду-вістку, що Радзивілл не вирушив, як мав, із Литви на Київ тому, що цар і бояри-воєводи нарешті поставили своє загрозливе військо проти його ще тоді Смоленщини. Тішився, бо стояли вже тиждень навкруг ляського війська залізним кільцем приведені ним у дію потуги; бо козаки із засідок приводили до нього їхніх вивідців, бо стояли невиснажені для задуманого ним останнього довершення бою його запасні, резервні когорти; бо бідні оточенці спершу голодували, а вже за тиждень почали їсти звірину і конину і вимагати від короля здачі на милість та потроху в темні ночі тікати з першого, татарського, кільця в друге — козацьке; бо жовніри почали грабувати королівські та воєводські обози-табори; бо в оточеному польському скопищі почалися пошесті і смертельні міжусобиці та чвари; бо наказний гетьман полковник Золотаренко розбив литовські полки в Стодолищі, в Рославлі і на Острі, погнавши їх за Монастирщину, Горки та аж за Дніпро в Голинки, Насплю та Рудню...

Тішився, бо з кожним днем, з кожною годиною, здавалося йому, близилася ота віками виборювана в довголітній визвольній битві хвилина-сподіванка на свій державний устрій, на початок нового, навічно вивільненого з лабетів чужинців поспольного життя в омріяній і споєній мрією-волею Материзні.

Бачили вже ту хвилину і всі, хто був при гетьмані, бачив її і врешті скорився долі сам король, хоч і чекав ще чуда. Виділи те і татарські мурзи-воєводи, та й сам хан Іслам-Гірей, бо того не можна було не бачити, хоч би бути й сліпим...

Тішився гетьман, бо сконав перекинчик і прибічник шляхти у всіх потрактовках православний чільник Адам Кисіль! Тішився і з тієї втіхи, що в Корсуні повінчався раптом (уже втретє за життя) з Ганною Золотаренко. Весілля, правда, цього разу не було — ще не стара гетьманша була досить мудра — не дозволила. Хмельницький по тому одруженні мовби ожив, омолодився,