Читати книгу - "Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану"

Випросивши трохи грошенят і якусь одежину, йшли вони після закінчення базарного дня. Ґероґли дороги не знав. Він голосно розмовляв, а від тупотіння його здригалася земля. Один каландар сказав:

– Слухай, друже, ступай тихіше, та й розмовляй впівголоса!

– А чому? – здивувався Ґероґли.

– От щоб ти знав, що йдемо ми повз стайні Ґир-ата, коня суніта Ґероґли з Чотирьохгірного Чандибіля. Якщо проходячи повз них, будеш здіймати галас, біда тобі буде від падишаха.

Про Ґир-ата якраз і хотілося послухати.

– А скільки людей його охороняє?

– Чотири конюхи.

– А ворота де?

– Ось там, бачиш?

Ледве вони порівнялися з воротами, Ґероґли сказав:

– Ой, друзі! Я хворий на тяжку хворобу. Ось-ось приступ почнеться. В інші дні це траплялося трохи пізніше.

– Слухай-но, друже, а що ти робиш, коли у тебе приступ буває?

– Взагалі під час приступу я вбиваю одного-двох чоловік. Якщо кров не проллється, хвороба не проходить. Як зараз буде, не знаю…

– Еге, приятелю, зв'язались ми з тобою видно на лихо собі. Поки приступ не почався, поділи нашу здобич по честі.

– Ну, що ж, давайте поділимо, – зголосився Ґероґли і, схрестивши ноги, всівся на краю супи:[62] гроші він клав собі до кишені, а одяг каландарам кидав.

– Слухай, друже, так не піде! Дай і нам грошей!

– А одягу вам не досить?

– Адже ми з ранку з тобою ходимо разом і кричимо всі однаково. Треба і гроші поділити порівну, – заперечив один каландар.

Ґероґли витріщив очі, витягнув вперед руки і стиснув кулаки.

– Дивіться, починається моя хвороба! Почалася вже…

Перелякалися каландари і заволали:

– Ми згодні, згодні!

Ґероґли розпрощався з ними.

Між тим сіло сонце, ґедзі перестали літати. Ґероґли підійшов до воріт, штовхнув їх – вони були зачинені зсередини на замок. З другого боку стайні у стіні був отвір, через який викидали гній. Ґероґли засунув руку, та і сам якось пропхався. Потрапив він до стайні і побачив Ґир-ата. Підбіг до нього, почав гладити, цілувати його в чоло.

– Ох, ти мій безцінний, ненаглядний, мій вірний товаришу в недобру днину, мій Ґир-ата, – примовляв Ґероґли. Придивившись, побачив, що конюхи не розгнуздали коня і залишили стриноженим, мабуть боячись підійти. І вода і ячмінь – все було в кам'яній стайні. Та не дотягнутись до них коню.

Ґероґли зняв вуздечку, пута, підвів Ґир-ата до води, до корму, зняв сідло і побачив, що врізалося воно йому в хребет, ребра коня перерахувати можна було, у кожному оці – з кулак багна.

Почистив коня Ґероґли, погладив, надів попону і попрямував до кімнати конюхів.

Зазирнув у двері, побачив чотирьох конюхів: сидять, неспішно ведуть бесіду, чекають коли звариться м'ясо, місяць був Рамазан.[63] І Ґероґли став чекати.

Конюхи дістали м'ясо яхна з казана і розклали на скатертині.

– Нехай яхна трохи охолоне, та й дійде, а тим часом і наступить селалік.[64] Подрімаємо годинку, а потім і за вечерю візьмемося, – вирішили конюхи. Уляглися та й поснули.

Ґероґли увійшов до кімнати, покурив, випив чаю.

На гаку висів хурджин. Ґероґли зняв його, загорнув у скатертину м'ясо яхна і поклав до хурджину Зверху поклав чайник, піали, тютюн, цукор, набат[65] – усе взяв, хурджин набив. Словом, так підчистив кімнату конюхів, що удар блискавиці так би не підчистив би.

«Коли вб'ю їх, зрозуміють, хто вбив. Не буду вже зв'язуватися», – подумав він і зачинив двері знадвору. Потім Ґероґли направився до стайні, перев'язав хурджин паском і через діру в стіні викинув його на вулицю. Схопився за пасок, вибрався і сам, видряпавшись, немов мавпа.

Ґир-ата, побачивши, що Ґероґли щез, захвилювався, зафиркав, жалібно заіржав. Ґероґли повернувся, підійшов до отвору у стіні і сказав:

– Ох, мій Ґир-ата! Заспокойся, зовсім скоро я відберу тебе у ворогів. Нехай допоможе мені у цьому мій покровитель – Лев божий.

Перед світанком Ґероґли повернувся до оселі старого і постукав у двері.