Читати книгу - "Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник."

Якщо зазначені обставини за певних умов не впливають на, так би мовити, первинний вибір виду і розміру покарання, тобто не враховуються як обтяжуючі у конкретній справі, вони не повинні враховуватись і на наступній стадії визначення міри покарання, тобто при застосуванні ст. 69-1 КК України. Якщо ж суд вирішив врахувати одну з цих обставин як таку, що обтяжує покарання, застосувати зазначену ст. 69-1 КК у цьому випадку неможливо.

Отже, «відсутність обставин, що обтяжують покарання» як друга умова застосування ст. 69-1 КК України означає безумовну відсутність обставин, передбачених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12 ч. 1 ст. 67 КК України за умови, що суд не скористався правом не визнавати обтяжуючими обставинами ті з них, що передбачені у пунктах 1, 3, 4, 5, 8, 11, 13 ч. 1 ст. 67 КК України.

Характеризуючи цю умову застосування ст. 69-1 КК України, виникає ще одне важливе запитання, чи може суд застосувати її за відсутності обставин, передбачених ст. 67 КК України, але за наявності кваліфікуючих обставин, передбачених статтями Особливої частини КК України, з огляду на те, що ці обставини за своїм характером також є обтяжуючими покарання? На нашу думку, на це питання слід дати негативну відповідь. Незважаючи на обтяжуючий покарання зміст, вони, як відомо, передусім впливають на кримінально-правову оцінку самого злочину, а тому обумовлюють встановлення більш жорстких санкцій за його вчинення. Надавати таким обставинам ще й значення блокуючого фактора в застосуванні ст. 69-1 КК України було б несправедливо. Це порушувало б кримінально-правовий принцип економії репресії.

Остання умова застосування ст. 69-1 КК України – визнання підсудним своєї вини. Йдеться про визнання підсудним своєї вини у вчиненні злочину, який йому інкримінують. Визнання вини в іншому злочині до уваги не повинно братися. Під час розгляду справи, з огляду на сукупність усіх її обставин, суд має встановити: таке визнання є щирим чи удаваним. Щирість визнання вини може підтверджуватися добровільним зізнанням у вчиненні злочину, щирим каяттям або активним сприянням розкриттю злочину, тобто тими обставинами, що складають першу умову застосування ст. 69-1 КК України. Але щирість каяття не виключається й у випадку відсутності названих вище обставин, інакше не було б жодного сенсу виокремлювати третю умову застосування цієї статті як окрему. Визнання суб’єктом злочинного діяння своєї вини має бути всебічно перевірене. При зміні під час розгляду справи в суді підсудним показань, наданих ним на досудовому слідстві, суд має з’ясувати причину цього, а також ретельно перевірити всі його показання і дати їм належну оцінку.

Важливим є те, що визнання вини здійснюється підсудним. Особа набуває процесуального статусу підсудного після винесення постанови про призначення справи до судового розгляду. До цього моменту вона перебуває в статусі підозрюваного чи обвинуваченого і користується їх правами та зобов’язана виконувати обов’язки. Це дає змогу визначити стадію кримінального процесу, на якій стає можливим дотримання зазначеної умови. Визнання вини підсудним, як видається, є підтвердженням під час судового розгляду своїх показань, оформлених як з’явлення із зізнанням, у порядку, передбаченому КПК України. Але таке визнання може проявитися і в іншому. Наприклад, у випадку, коли з’явлення із зізнанням з боку суб’єкта не було, факт вчинення злочину встановлено оперативним шляхом, а після цього суб’єкт активно сприяв розкриттю злочину, усунув заподіяну шкоду, під час судового розгляду справи визнав свою вину, є всі умови для застосування ст. 69-1 КК України.

Наявність серед умов застосування цієї статті закону про кримінальну відповідальність такої обставини як визнання суб’єктом вини у вчиненні злочину вказує на мінімальну ступінь суспільної небезпечності особи і відсутність, з огляду на це, потреби застосовування до неї суворого покарання.

Підсумовуючи викладене, доходимо висновку, що визначені законодавцем у ст. 69-1 КК України умови зменшення строку або розміру покарання через наявність пом’якшуючих обставин є оптимальними. У своїй сукупності їх можна вважати підставою зменшення строку або розміру покарання. Визнання кожної із зазначених умов окремою підставою застосування ст. 69-1 КК України сприймається як не зовсім точне, адже підстава – це своєрідна причина чогось. Причиною застосування ст. 69-1 КК України є не одна із обставин, визначених нею, а їх сукупність, комплекс таких обставин, кожну з яких пропонуємо визнавати умовами зменшення строку або розміру покарання через наявність пом’якшуючих обставин.

Подальші наукові дослідження із зазначеної проблематики доцільно продовжити в напрямі порівняльно-правового аналізу норм, передбачених у ст. 69-1 КК України та ч. 4 ст. 74 КК України з метою вдосконалення законодавчої регламентації форм кримінальної відповідальності. Відомо, що остання з названих норм є кримінально-правовим підґрунтям застосування однієї з форм кримінальної відповідальності – звільнення від покарання. Передумовою можливості такого звільнення в законі визначено вчинення суб’єктом злочину невеликої або середньої тяжкості, а умовами звільнення – бездоганна поведінка особи та її сумлінне ставлення до праці.

Є підстави для гіпотези щодо доцільності перенесення умов, зазначених у ст. 69-1 КК України, до ч. 4 ст. 74 КК України. Натомість ст. 69-1 КК України варто «присвятити» лише тяжким, а можливо, й особливо тяжким злочинам. Так званий склад звільнення від покарання, або матеріально-правова його формула, не витримують критики. Оціночні поняття «бездоганна поведінка» (до того ж, не зрозуміло, в який період часу – до, під час чи після вчинення злочину), а також «сумлінне ставлення до праці», (знову ж таки, не зрозуміло, коли, до якої праці) сприймаються як відвертий анахронізм. Якщо до цього додати, що злочини невеликої тяжкості в результаті реалізації Концепції реформування кримінальної юстиції можуть трансформуватися у злочинні проступки, потреба вдосконалення зазначених кримінально-правових норм стає більш очевидною.

У світі існують різні підходи, а відповідно й різні законодавчі системи призначення покарання за сукупністю злочинів: 1) система повного (абсолютного) складання покарань (коли всі покарання, призначені за окремі злочини, підлягають повному складанню між собою); 2) система обмеженого складання покарань (коли загальна сума покарань обмежується певною межею); 3) система поглинання покарань (коли