Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Химери Дикого поля 📚 - Українською

Читати книгу - "Химери Дикого поля"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Химери Дикого поля" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 92
Перейти на сторінку:
гендлярі. Обавяться нас так, що аж смердить від них, – Заброда зареготав.

– Все одно треба насторожі бути. У торгашів немає честі, – сказав Непийпиво.

– Ми приправовані. І до чужих, і до славних гостей наших! До столу, брате Непийпиво і брате Набоко!

Наших паничів знову почали годувати та напувати. Але Непийпиво майже не пив, Понамка теж половинила кухлі.

Нам з Сашком дали по великій мисці кулешу та по здоровій в’яленій рибині. Слуги ставилися з повагою, розпитували про битву з дикими. Сашко розповідав про неї, я гриз рибу. Коли зі стіни прибіг джура.

– Ясир! Ясир! – закричав він і побіг до паничів. – Одна по десятку липа! Ясир!

– Ну що ж, пішли на ловитву? – спитав Заброда у Непийпива.

– Залюбки! – відповів той.

Паничі сіли на коней. Слуга мусить бути зі своїм паничем, то я стрибнув на мула. Ми з Сашком пропустили паничів та джур і поїхали з фортеці. Далі повернули до річки. Вона була досить широка, метрів сто, не менше. Побачив, що Сашко чомусь зблід.

– Чого ти? – спитав тихенько. Він тільки рукою махнув. – А куди ми їдемо?

– Побачиш, – Сашко скривився і відвернувся.

Загін швидко вискочив на берег ріки, і я побачив таке, що ледь не скрикнув зі здивування. Байдарки. Сучасні туристичні байдарки, у них люди. Одягнені так, як я колись одягався. Частина байдарок вже пристала до берега, частина ще тільки підпливала. Помітив щось схоже на причал. Люди з байдарок здивовано дивилися на загін вершників. Здивовано і захоплено. Аякже, коні, обладунки, шаблі, списи, оселедці, все виглядало, як у кіно. Туристи не відчували жодної небезпеки, можливо, думали, що потрапили на якусь виставу для подорожніх.

– Ух ти! – сказала одна дівчина з прибулих. – А хто це?

Я відвернувся від їх поглядів. Дурники. Тікайте звідси, тікайте подалі! Тримайтеся протилежного берега і гребіть! Але ні, всі байдарки пливли до нас. У кожній по троє людей. Одинадцять на три – тридцять три. Більше чоловіків, десь двадцятеро. В них, мабуть, є сокири та ножі, але це не допоможе.

– Доброго дня, – сказав один з туристів, мабуть, головний у поході.

Він зробив кілька кроків до паничів. Інші туристи зібралися на березі і роздивлялися наш загін. Турист наблизився до Непийпива, а той посміхався. Коли турист був вже поруч, Непийпиво несподівано вихопив шаблю і відрубав голову прибульцю. На очах у всіх, одним ударом, як він вмів. Крик.

– Імати єх! – крикнув Заброда, який був тут за головного.

До туристів кинулися лише джури та слуги. Хапали, били, в’язали руки. Майже ніхто з туристів не опирався, занадто заскочені вони були смертю свого товариша. Та і що зробиш з голими руками проти зброї? Ось слуги принесли дерев’яні колодки, які одягали на шиї чоловіків.

– Що ви робите? – несподівано спитав один з туристів, і його одразу жорстоко побили, бо раб не мусить подавати голос. Інші перелякано заклякли.

– В нас вже є сотня бидла. Додамо сих і сьогодні ординуємо до Чорних печер, – сказав Заброда Непийпиву.

– Перевірте, чи немає серед них майстрів, – попросив той.

– Перевіримо, – кивнув Заброда. – Ну що, подивимося, що за рабині?

Вони поїхали верхи до дівчат, що збилися докупи, стояли зі зв’язаними руками і тремтіли від жаху.

– Оця преслічна. – Заброда вказав на білявку у шортах та футболці. – Уймуєш її?

Непийпиво під’їхав ближче, узяв дівчину рукою за підборіддя, придивився. Вона, паралізована жахом, не пручалася, тремтіла.

– Ага, барзо файна. Уймую, – кивнув Непийпиво.

– До Застави їх! – наказав Заброда.

Туристів, тепер вже рабів, забирали. Слуги повантажили наплічники та байдарки на вози, які приїхали з Застави. Все прибрали, не залишивши жодних слідів. Тіло вбитого теж прибрали, кров засипали піском.

Ми повернулися до Застави. Там нових рабів допитували, чи вміють вони щось робити. Хтось з рабів був бухгалтером, хтось – торговим агентом, ще кілька програмістів, один інженер. Але паничів це не цікавило. Всіх залишили у колодках.

– А хто їм потрібен? – спитав у зблідлого Сашка.

– Ковалі, кожум’яки, бондарі, – прошепотів той.

– Тебе так само схопили?

– Так, тільки у нас вбили одразу чотирьох, – він аж затремтів, мабуть, згадав, як все було.

Тим часом з підвалів вигнали ще рабів. Судячи з одягу, таких самих туристів, тільки дуже брудних і схудлих. На них одягли дерев’яні колодки і відправили з невеликим загоном охорони.

– До Чорних печер не менше двох днів верхи, а пішки чотири дні, не менше! – порахував я.

– Багато хто не дійде, – скривився Сашко. – А хто дійде, сконає там, під землею, за кілька місяців.

Дівчат та жінок до печер не погнали. Їх розібрали собі паничі. Повели до башти, звідки невдовзі почулися крики і удари. Потім тільки стогони і плач. Я подивився на Понамку, в неї був розгублений вигляд. Покликала мене, я підбіг.

– Принеси щось поїсти, – наказала вона. Мабуть, нервувала, від нервів у неї завжди був хороший апетит.

Я побіг на місцеву кухню. Там мені дали добрячий шматок хліба та кілька копчених свинячих вух. Відніс Понамці. Вона всілася їсти. Ми з Сашком поралися біля диченят. Трупи вже досить сильно смерділи. Віднесли їх трохи далі, обклали соломою. Живим дали сушеної риби. На Заставі було багато риби, ріка ж поруч. Дивився, як слуги вивалюють речі з наплічників туристів. Кілька паничів роздивлялися здобич. Дещо відклали, але більшу частину наказали спалити. Одяг, спальники, каремати та намети – все у вогонь.

– Чому вони не узяли собі? – здивувався я.

– Вони не хочуть звикати до чужих речей, щоб не залежати, – пояснив Сашко, який вже трохи заспокоївся.

Ми погодували диченят, почистили у клітках, сіли пообідати самі. Коли раптом у небі почувся гуркіт. Гелікоптер. Він наближався, невдовзі завис у повітрі. Я трохи знався на гвинтокрилах: це був «Bell-206». Він висів над Заставою, з нього визирнув один з пасажирів. Заброда, що вже сидів на коні, махнув рукою у бік брами. Гелікоптер рушив за стіни і там почав сідати.

– Візьміть одного дикого! У клітці! – наказав Непийпиво.

Ми з Сашком схопили одну з кліток. Вибрали наймолодше диченя. Інші заверещали, намагалися нам завадити. Той, що у клітці, теж бісився, намірявся вкусити. Але ми просунули через клітку два списи і підняли її, наче ноші. Диченя до нас дотягнутися не могло. Ми побігли з кліткою за паничами, які поскакали з Застави. Клітка була важка, диченя аж казилося, стрибало і верещало, я швидко заморився, добре, хоч гелікоптер сів неподалік. Поки ми прибігли, з нього вийшли двоє чоловіків у віці, при метеликах. З ними був перекладач. Гості перелякано дивилися на паничів,

1 ... 57 58 59 ... 92
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Химери Дикого поля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Химери Дикого поля"