Читати книгу - "Химери Дикого поля"

– Все одно треба насторожі бути. У торгашів немає честі, – сказав Непийпиво.

– Ми приправовані. І до чужих, і до славних гостей наших! До столу, брате Непийпиво і брате Набоко!

Наших паничів знову почали годувати та напувати. Але Непийпиво майже не пив, Понамка теж половинила кухлі.

Нам з Сашком дали по великій мисці кулешу та по здоровій в’яленій рибині. Слуги ставилися з повагою, розпитували про битву з дикими. Сашко розповідав про неї, я гриз рибу. Коли зі стіни прибіг джура.

– Ясир! Ясир! – закричав він і побіг до паничів. – Одна по десятку липа! Ясир!

– Ну що ж, пішли на ловитву? – спитав Заброда у Непийпива.

– Залюбки! – відповів той.

Паничі сіли на коней. Слуга мусить бути зі своїм паничем, то я стрибнув на мула. Ми з Сашком пропустили паничів та джур і поїхали з фортеці. Далі повернули до річки. Вона була досить широка, метрів сто, не менше. Побачив, що Сашко чомусь зблід.

– Чого ти? – спитав тихенько. Він тільки рукою махнув. – А куди ми їдемо?

– Побачиш, – Сашко скривився і відвернувся.

Загін швидко вискочив на берег ріки, і я побачив таке, що ледь не скрикнув зі здивування. Байдарки. Сучасні туристичні байдарки, у них люди. Одягнені так, як я колись одягався. Частина байдарок вже пристала до берега, частина ще тільки підпливала. Помітив щось схоже на причал. Люди з байдарок здивовано дивилися на загін вершників. Здивовано і захоплено. Аякже, коні, обладунки, шаблі, списи, оселедці, все виглядало, як у кіно. Туристи не відчували жодної небезпеки, можливо, думали, що потрапили на якусь виставу для подорожніх.

– Ух ти! – сказала одна дівчина з прибулих. – А хто це?

Я відвернувся від їх поглядів. Дурники. Тікайте звідси, тікайте подалі! Тримайтеся протилежного берега і гребіть! Але ні, всі байдарки пливли до нас. У кожній по троє людей. Одинадцять на три – тридцять три. Більше чоловіків, десь двадцятеро. В них, мабуть, є сокири та ножі, але це не допоможе.

– Доброго дня, – сказав один з туристів, мабуть, головний у поході.

Він зробив кілька кроків до паничів. Інші туристи зібралися на березі і роздивлялися наш загін. Турист наблизився до Непийпива, а той посміхався. Коли турист був вже поруч, Непийпиво несподівано вихопив шаблю і відрубав голову прибульцю. На очах у всіх, одним ударом, як він вмів. Крик.

– Імати єх! – крикнув Заброда, який був тут за головного.

До туристів кинулися лише джури та слуги. Хапали, били, в’язали руки. Майже ніхто з туристів не опирався, занадто заскочені вони були смертю свого товариша. Та і що зробиш з голими руками проти зброї? Ось слуги принесли дерев’яні колодки, які одягали на шиї чоловіків.

– Що ви робите? – несподівано спитав один з туристів, і його одразу жорстоко побили, бо раб не мусить подавати голос. Інші перелякано заклякли.

– В нас вже є сотня бидла. Додамо сих і сьогодні ординуємо до Чорних печер, – сказав Заброда Непийпиву.

– Перевірте, чи немає серед них майстрів, – попросив той.

– Перевіримо, – кивнув Заброда. – Ну що, подивимося, що за рабині?

Вони поїхали верхи до дівчат, що збилися докупи, стояли зі зв’язаними руками і тремтіли від жаху.

– Оця преслічна. – Заброда вказав на білявку у шортах та футболці. – Уймуєш її?

Непийпиво під’їхав ближче, узяв дівчину рукою за підборіддя, придивився. Вона, паралізована жахом, не пручалася, тремтіла.

– Ага, барзо файна. Уймую, – кивнув Непийпиво.

– До Застави їх! – наказав Заброда.

Туристів, тепер вже рабів, забирали. Слуги повантажили наплічники та байдарки на вози, які приїхали з Застави. Все прибрали, не залишивши жодних слідів. Тіло вбитого теж прибрали, кров засипали піском.

Ми повернулися до Застави. Там нових рабів допитували, чи вміють вони щось робити. Хтось з рабів був бухгалтером, хтось – торговим агентом, ще кілька програмістів, один інженер. Але паничів це не цікавило. Всіх залишили у колодках.

– А хто їм потрібен? – спитав у зблідлого Сашка.

– Ковалі, кожум’яки, бондарі, – прошепотів той.

– Тебе так само схопили?

– Так, тільки у нас вбили одразу чотирьох, – він аж затремтів, мабуть, згадав, як все було.

Тим часом з підвалів вигнали ще рабів. Судячи з одягу, таких самих туристів, тільки дуже брудних і схудлих. На них одягли дерев’яні колодки і відправили з невеликим загоном охорони.

– До Чорних печер не менше двох днів верхи, а пішки чотири дні, не менше! – порахував я.

– Багато хто не дійде, – скривився Сашко. – А хто дійде, сконає там, під землею, за кілька місяців.

Дівчат та жінок до печер не погнали. Їх розібрали собі паничі. Повели до башти, звідки невдовзі почулися крики і удари. Потім тільки стогони і плач. Я подивився на Понамку, в неї був розгублений вигляд. Покликала мене, я підбіг.

– Принеси щось поїсти, – наказала вона. Мабуть, нервувала, від нервів у неї завжди був хороший апетит.

Я побіг на місцеву кухню. Там мені дали добрячий шматок хліба та кілька копчених свинячих вух. Відніс Понамці. Вона всілася їсти. Ми з Сашком поралися біля диченят. Трупи вже досить сильно смерділи. Віднесли їх трохи далі, обклали соломою. Живим дали сушеної риби. На Заставі було багато риби, ріка ж поруч. Дивився, як слуги вивалюють речі з наплічників туристів. Кілька паничів роздивлялися здобич. Дещо відклали, але більшу частину наказали спалити. Одяг, спальники, каремати та намети – все у вогонь.

– Чому вони не узяли собі? – здивувався я.

– Вони не хочуть звикати до чужих речей, щоб не залежати, – пояснив Сашко, який вже трохи заспокоївся.

Ми погодували диченят, почистили у клітках, сіли пообідати самі. Коли раптом у небі почувся гуркіт. Гелікоптер. Він наближався, невдовзі завис у повітрі. Я трохи знався на гвинтокрилах: це був «Bell-206». Він висів над Заставою, з нього визирнув один з пасажирів. Заброда, що вже сидів на коні, махнув рукою у бік брами. Гелікоптер рушив за стіни і там почав сідати.

– Візьміть одного дикого! У клітці! – наказав Непийпиво.

Ми з Сашком схопили одну з кліток. Вибрали наймолодше диченя. Інші заверещали, намагалися нам завадити. Той, що у клітці, теж бісився, намірявся вкусити. Але ми просунули через клітку два списи і підняли її, наче ноші. Диченя до нас дотягнутися не могло. Ми побігли з кліткою за паничами, які поскакали з Застави. Клітка була важка, диченя аж казилося, стрибало і верещало, я швидко заморився, добре, хоч гелікоптер сів неподалік. Поки ми прибігли, з нього вийшли двоє чоловіків у віці, при метеликах. З ними був перекладач. Гості перелякано дивилися на паничів,