Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

На другий день приїхав до «Сосен» зранку. Туристи на плацу під музику робили фіззарядку. Їх небагато, напевне, тільки завзяті її прихильники, що й вдома не цуралися фізичних вправ. Серед відпочиваючих не побачив огрядного Талики. Йому, звичайно, не до того, недарма ж попросив переселити в інший будиночок. Біля адміністративного приміщення здибався із заспаним черговим Чаленком. За ніч його хвацькі чорні баки розкошлатились. Я поцікавився, коли прийде директор, і пішов оглянути територію.

Алеями між будиночками снували туристи, хлюпались під умивальниками. Ніхто на мене не звертав уваги, і я вільно почувався в оточенні незнайомих людей. Повітря в гаю, просякнуте терпким духом живиці впереміш із солонуватим присмаком морської води, бадьорило і проганяло втому. Я постояв на крутому березі, потім спустився до бухточки, куди привів нас учора розшуковий пес. На жаль, вода слідів не залишає, мовчав пісок і кущі шипшини.

Співставивши час дзвінка Страпатого у відділ з тим, що він виходив після обіду з будиночка, ми припустили, де він був півгодини. Телефон-автомат висів на стіні адміністративного приміщення метрів за п'ятсот від житла. Туди й назад — кілометр, тобто п'ятнадцять-двадцять хвилин ходи для Страпатого на протезі й дві-три хвилини на розмову з нашим черговим. Збігалося точно. І в той відтинок часу навряд він із кимось зустрівся. Тоді б його відсутність затяглася надовше. Старі знайомі, які давно не бачилися, швидко не розходяться. Отже, залишалися передобідні години. Одначе Талика нічого не помітив…

Я ходив алеями турбази: відкрита естрада, спортивний майданчик, кафе, бокси гаражів і якісь господарські будівлі. Попрямував до них. Біля автобусів крутилися водії — готували їх до екскурсій. Одна з будівель виявилася хлівом, звідкіля чулося сите рохкання й кувікання.

З хліва вийшла немолода повновида жінка в білій хустині, в чорному заяложеному халаті, взута в стоптані руді туфлі, з мітлою на довгому новому держаку. Тісніше затягла під бородою кінці хустки й почала замітати. Я пішов до адміністративного приміщення повз їдальню, до якої вже поспішали на сніданок туристи.

Спинився навпроти будиночка, куди перебрався Талика. Завагався: поговорити з Ним іще чи дати спокій фронтовику? Але ж минула ніч — найкращий час для спогадів. І я зійшов на веранду. Крізь вікно побачив у кімнаті Кузьму Антоновича — сидів на ліжку. Я стукнув пальцем у шибку — він звів голову. Впізнав мене — на широкому обличчі майнула вимучена радість. Махнув рукою, щоб я заходив.

— Ви чого не збираєтесь на сніданок? — запитав його.

— Думаю, капітане, думаю… — покивав головою. — Стоїть Сидір перед очима… Не спалося… Оце над ранок згадав… — Він замовк, немов засумнівався у чомусь.

— І що згадали? — поцікавився я.

— Може, й видалось мені, не знаю, — глянув на мене вибачливо. — Ви ото питали, чи зустрічався Сидір з кимось… Коли, пообідавши, ми вийшли з їдальні, він несподівано вкопався на ґанку, аж я наштовхнувся на нього. Дивлюсь — втупився у якогось чоловіка з відрами, а той у нього, як ото люди, що раптом впізнали один одного.

— Чоловік з бородою? — чомусь пошепки запитав.

— Ні, але немолодий. Може, здалося мені…

Я квапливо дістав фотокартку Митуті — пасічника Бурбели, подав Талиці. Він зиркнув на неї.

— Не він: цей з бородою, — пильніше придивився. — І ніби схожий…

— Кажете, ніс відра?

— З помиями.

Відра з помиями… Помиї — свиням. Значить, працював на турбазі. Цікаво. Втім, сьогодні я ніде його не бачив. Розпитаю про нього. Я подякував Талиці й заспішив до директора турбази. Василь Миколайович, високий чоловік з продовгуватим лицем і статурою військового, міцно потис мені долоню.

— А я вас чекаю, — мовив приємним баритоном.

Не гаючись, я показав йому фото з Митуті.

— На кого схожий? — запитав.

— Хм, на нашого Чорнуху, — відповів здивовано Бордюжа. — Але недавно він зголив бороду.

Зголив бороду! Ось воно що. Невже? Я боявся навіть подумати про успіх, щоб не наврочити…

— Ким він працює?

— І двірником, і свинарем, і сторожем, виконує всяку роботу. Дефіцитні спеціальності, — розвів руками директор.

— Давно у вас?

— Зо три роки. Ви вважаєте?..

— Поки перевіряю, Василю Миколайовичу. Покажіть мені його особову справу.

— Яку справу, капітане?! — знизав плечима. — У нас не виробництво, відділу кадрів нема. Трудову книжку — будь ласка.

Директор відімкнув сейф і з купки синіх книжечок вибрав одну. Чорнуха Дем'ян Архипович, 1915 року народження, освіта — 4 класи. Багато поміняв місць роботи і скрізь працював двірником або сторожем, подяки адміністрації і премії, грамоти… Негусто відомостей.

— Ви не помітили у нього на підборідді шрам?

— Шрам? — Бордюжа на мить задумався й відповів. — Ні. Коли б не борода… Але тепер…

Так, коли б не борода. Одначе шрам — прикмета виразна, її не знищиш, як волосся.

— Він учора працював?

— Авжеж, вранці віталися.

— Там зараз якась жінка.

— Його дружина. Вони, буває, чергуються, — пояснив директор.

Чорнуха, значить, не вийшов на роботу. Те мене занепокоїло.

— Василю Миколайовичу, покличте її і спитайте, де чоловік, — попросив Бордюжу.

Він повернувся до тумбочки, на якій стояли телефон і мікрофон, клацнув важелем.

— Товаришко Чорнуха, зайдіть до мене! — оголосив по місцевому радіомовленню і після паузи повторив: — Товаришко Чорнуха, зайдіть до мене.

Мені не хотілося бачитися з нею. Пам'ятав, вже двічі вистежили, і тому залишив кабінет директора. Сів на лавці за квітником. Отже, Чорнуха Дем'ян Архипович, з 1915 року. За літами ровесник Баглая і Тягуна. В останнього шрам на підборідді. За цією прикметою неважко встановити особу. Мене охопило