Читати книгу - "П'ять життів доктора Гундлаха"

Це сталося в перший вечір їхнього короткого перебування в Європі, в Мадріді. Гундлах згодом вважав, що він сам багато в чому винен. Вони приземлились, коли вже сутеніло, в аеропорту «Барахас» — на північному сході Мадріда — трохи з запізненням і не встигли на лісабонський рейс. Всього сорок хвилин льоту до мети — цей маршрут вони вибрали спеціально, щоб уникнути зустрічі з тими, хто їм погрожував — і ось така халепа. Де ж їм дочекатися наступного літака? В залі для транзитних пасажирів? Чи в найближчому готелі? До Гладіс підійшли двоє її земляків, почали умовляти: в північному передмісті столиці відбудеться мітинг протесту проти вбивства шістьох керівників Фронту, їх трупи дванадцять годин тому знайдені на околиці Сан-Сальвадора… Гладіс, глибоко вражена, погодилась, хоч тривалий переліт дався їй нелегко.

Тремтячи від холоду, в супроводі тих двох чоловіків, вони їхали в машині вулицями околиць міста. Гундлах, крім аеродрому, нічого в Мадріді не знав, і на цей раз йому не вдалось нічого побачити. Тут настала рання зима, на обочинах дороги лежав сніг, ішов дощ, крутила завірюха — все здавалося Гундлаху якимось чужим. Він не розумів, куди вони їдуть і яка користь їм від того мітингу. Навіть якщо вдасться посіяти зерно симпатії до Опору, на збирання врожаю часу не залишиться, політ в Лісабон відкладати не можна. Стомлений і роздратований, Гундлах мимоволі подумав про пастку. Зі слів тих двох сальвадорців він зрозумів, що вони також побоюються. Мабуть, існує такий емігрантський синдром, вигнанці всюди, куди б їх не закинула доля, відчувають своїх ворогів. А чи ж ті двоє взагалі емігранти? Можливо, вони тільки прикидаються ними.

Гундлах тепер насторожено прислухався до їх розмов. Вони розповідали Гладіс про становище в Іспанії: ситуація невтішна, нестабільна. Вони їхали досить довго, і сальвадорці мали нагоду вилити душу. В країні неспокійно, хоч офіційно оголошено, що з заворушеннями покінчено. В «Паласіо де Крісталь» біля парку Ретіро сам міністр культури відкрив першу виставку про громадянську війну, про ту жахливу війну, яка з далеких тридцятих років розколола націю на два ворожі табори — і такий стан триває ще й досі. Хоч в «Кришталевому палаці» й висять прапори уряду Народного фронту поруч з прапорами Франко, на фотографіях можна побачити й літаки фашистського легіону «Кондор», і маршируючі інтернаціональні бригади, а вслід за звуками гімну фаланги «Кара аль соль» лунає «Інтернаціонал». Але та примиреність тільки для людського ока, демократія позірна, фашисти все ще утримують у своїх руках армію та «цивільну гвардію» й готові до захоплення влади.

Чамартін виявився районом крупної буржуазії, зал кінотеатру був великий, але досить затишний, крісла кремового кольору, коли на них сідаєш, вони опускаються до необхідного рівня. Перші ряди, приблизно третину залу, заповнили розкішно одягнені люди, задні ряди були майже порожні. Гундлах сів поруч з Гладіс. Він шепнув їй, що перед публікою такого сорту не варто говорити, як на Кубі, про проблеми революції. Інша справа — показати, з якою брутальністю режим переслідує навіть своїх поміркованих противників. Шлях до сердець цих людей можна знайти, тільки закликаючи їх до співчуття, порядності і до рицарських почуттів… Організатори мітинга, очевидно, були такої ж думки: вони провели центральним проходом між рядами наперед дванадцятирічного хлопчика, який чудом уцілів після влаштованої хунтою різанини в його селі; і присутні по його вигляду все зрозуміли.

— Ми їхали на базар, — сказав хлопчик слабким голосом, — і тут наш автобус зупинили солдати. Шпики з нашого села показали на двох чоловіків. Військові відвели їх за автобус і розстріляли…

Хлопчик розповідав, що один з тих чоловіків був членом християнської профспілки, а другий — помічник пастора сільської парафії. На потилиці хлопчика червоніла незагоєна рана завбільшки з кулик, вона була така глибока, що там вже не росло волосся. Дві великі рани тяглися на шиї й на обличчі. Двома ударами мачете йому так пошкодили руку, що навіть вже через кілька тижнів він ледве міг ворухнути пальцями. На запитання, за віщо ж над ним гак знущалися, хлопчик відповів, що він син помічника пастора.

Серед гнітючої тиші на задніх рядах почувся вигук, якого Гундлах не зрозумів, а Гладіс зірвалася з місця, мов ошпарена, на якусь мить зчинився шум, приглушений звукопоглинаючими стінами. Гладіс вийшла наперед, ніби намагаючись втихомирити зал. Вона впевнено стояла на сцені. Зал відразу ж стих, чекаючи, що ж скаже ця вродлива жінка в елегантному костюмі кольору морської хвилі. Всім своїм виглядом вона завоювала симпатію публіки ще до того, як заговорила. Щоправда, з самого початку її виступу в кінці залу пролунало кілька реплік. Не приховуючи свого гніву і хвилювання, Гладіс перелічувала злочини хунти в Сальвадорі.

— А ви зможете поїхати додому після того як тут, за кордоном, обливатимете брудом своє гніздо? — запитав хтось з бокового проходу, де зібралась група розкішно одягнених молодих людей.

Якийсь чоловік, виступивши на захист Гладіс, вигукнув, що своїм виступом вона не забруднює своє гніздо, а очищає його від бруду. Зупинивши його помахом руки і суворо глянувши на молодиків, Гладіс продовжувала свою промову. Але тут знову хтось крикнув їй:

— Обережно, сеньйоро, а то й вас схоплять!

— Мене вже хапали, — вигукнула Гладіс з презирством і гнівом, — у квітні мене разом з кількома десятками інших витягли з колони демонстрантів і відвели в поліцію за те, що ми брали участь в марші протесту проти вбивства нашого архієпископа. Зі зв'язаними за спиною руками ми протягом кількох годин змушені були стояти біля камери і слухати, як там за дверима катують в'язнів. А коли потім почався допит, один поліцейський непомітно розв'язав мені руки, і я змогла вийти з в'язниці, ви уявляєте собі, аж на вулицю.

— Добрий поліцейський! І більше нічого вам не зробили? — запитав хтось з кінця залу.