Читати книгу - "ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ"

На закінчення цього розділу скажу ще й про розвій української наукової мови. Ішов він у нас зовсім ненормально, бо ж, як ми бачили, російська влада завжди забороняла наукові праці українською мовою. З 1882 року в Києві зачав виходити науковий місячник "Кіевская Старина", але з урядового примусу мусів містити статті тільки російською мовою.

Розвій наукової мови в більшому розмірі розпочав у Галичині проф. Олександр Барвінський (1847-1927). Року 1885-го він побував у Києві і на нараді київських учених, головно з В. Антоновичем, укладена була програма "Руської Історичної Бібліотеки", і обміркована була головніша потрібна термінологія. Рішено було прийняти терміни Україна—Русь, українсько-руський як протиставлення до Велика Русь, велико-руський (термін Україна-Русь запровадив у 1860 р. П. Свєнціцький). І з 1886 року почали виходити грубезні томи "Руської Історичної Бібліотеки", переклад на українську мову кращих праць про Україну головно з мови російської, разом 24 томи. Перекладачами були в більшості наддніпрянці, почасти галичани. Ця велика історична енциклопедія помітно спричинилася до розвою нашої наукової мови. З 1897 року видання Бібліотеки перебрало Наукове Товариство у Львові, а редактором її став голова його М. Грушевський.*

* М. Кордуба // "Україна", 1928 р., кн. 5, с. 50-51.

А з 1892 року у Львові постало "Наукове Товариство імені Т. Шевченка", що відразу попровадило жваву наукову працю в багатьох своїх виданнях, але на мову воно спершу звертало малу увагу — поважної мовної редакції не було, а вчені звичайно писали нечистою українською мовою. Та все-таки сотні видань Львівського Наукового Товариства сильно заважили в історії розвою нашої наукової мови, готуючи грунт для остаточного вироблення її.

Кострубатою була й мова нашого найбільшого історика Михайла Грушевського, і такою вона позосталася й тоді, коли він переніс свою працю до Києва, — мова ця була переповнена західноукраїнськими говірковими виразами й формами, незнаними в східній Україні. Але все таки Михайло Грушевський, що 20 літ самовіддано головував у НТТТТ, своєю глибоко цінною всежиттєвою працею, довів усьому науковому світові, що українська мова здатна бути мовою науки, як і всі інші мови, і ділом забезпечив українській мові право громадянства в науці. Власне М. Грушевський з половини 1890-х років був головним зв’язковим між Галичиною та Україною аж до своєї смерті.

Для належного розвою своєї наукової мови Україна не мала головної основи — школи, а тому мова ця розвивалася не організовано, розвивалася зусиллями окремих одиниць, а не інституцій. Наукова термінологія знаходилася в початковому стані, бо знов же таки вона не мала життєвих основ для свого вироблення. І тільки з 1917 року, а особливо з року 1918-го, коли постала незалежна Українська держава й були закладені вищі українські школи з Українською Академією наук на чолі, тільки з того часу зачався й буйний розвій української наукової мови. І на сьогоднішній день мова ця часто вже — зразкова літературна мова.

Представники української науки не тільки досліджували українську мову, але й доводили про її самостійність, незалежність від інших мов. Починаючи від М. Максимовича, досліди над українською мовою не спиняються й до сьогодні. Мало того, українська наука виробляла й ідеологію української мови й сіяла її своїм слухачам чи читачам.

Так наприклад, наш славний історик Володимир Антонович (1834-1908) завжди доводив про окремішність української культури й мови й про необхідність їм рівнятися на Захід, а не на Росію. Антонович навчав: "Вплив російської культури на українців занадто великий, і тому шкідливий. Російська література сильніша за українську, а російська мова надто близька до української — це збільшує небезпеку. Коли українці будуть засвоювати загальнолюдські ідеї й вищу культуру з творів західньоевропейської думки чужоземними, більш далекими мовами, то вони не будуть так утрачати свою рідну мову, як тепер. Вони будуть намагатися висловлювати ці ідеї своєю мовою, і цим сприятимуть її розвитку, а разом з тим і розвиткові рідної літератури й культури. Нехай молодь вчиться чужоземних мов, читає багату на ідеї західноєвропейську літературу — це буде корисніше для неї, як вплив російської літератури".* Цебто, — лицем до Европи в творенні української літературної мови й культури!

* "Україна",1928 р., кн. 5, с. 97-98.

Розвій української літературної мови в Галичині йшов уже віддавна іншою дорогою, як в Україні Східній, так само йшов дорогою крутою й тернистою. За княжої доби до початку XIV ст. Галицьке князівство чи Галичина належала до соборного українського об’єднання з Великим Князем Київським на чолі, але це князівство завсіди виявляло великі сепаратистичні нахили, на що часто скаржиться Іпатський Літопис. По 1340-му році, коли Галичина була приєднана до Польщі, вона на довгий час відривається від України Східної й попадає під реальні сильні польські впливи. Коли року 1386-го польська королівна Ядвига вийшла заміж за литовського князя Ягайла, Польща об’єдналася з Литвою, а це дало змогу всім західноукраїнським землям бути в одній державі й спільно творити свою культуру. Коли з кінця XIV ст. поставали "руські" канцелярії, мовою в них була мова західноукраїнська, власне північно-західна, деякими ознаками (наприклад, з доброє волі) наближена до мови білоруської. Ось ця північно-західна українська ("руська") канцелярійна мова й розвинулася тут на мову літературну, й трохи пізніш, з Люблинської унії 1569 року стала всеукраїнською соборною мовою.

Берестейська релігійна унія 1596 року більше ста літ була унією паперовою, бо народ уперто за нею не йшов, але з початку XVIII віку, коли унія стала сильно католичитися, таки порвалася духова, а з нею й мовна соборність українського народу. Та ще й у другій половині віку XVIІ-го в усіх історичних рухах