Читати книгу - "Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер"

— Це якась жінка, — висловився Карличек, відкриваючи дверцята машини.

На лавочці міг відпочивати будь-хто, адже підхід до будинку охороняли лише кущі.

Ми рушили до дачі, і густе зелене віття на кілька хвилин заступило лавочку. Коли ж ми знову побачили її — вона була порожня.

— Проґавили! — вигукнув Карличек.

І ми вистрибнули з машини. Ця людина в білому могла сховатися лише в будинку або за ним. За даних обставин варто було б запитати у неї, як вона опинилася тут. Двері будинку запломбовані. Досить було глянути на них, щоб переконатися, що пломби на місці. Водій залишився біля машини, а ми з Карличком кинулись на пошуки. За будинком нам довелося бігти уздовж щільного живоплоту, що оточував невеличкий садочок. В ньому росло багато квітів, кущів аґрусу й смородини і кілька плодових дерев. Біля зачиненої садової хвіртки, що вела до лісу, ми з Карличком зустрілись, так нікого й не знайшовши. В садочку також нікого не було, але позаду, на фоні сірого лісу, метеликом майоріла біла постать. Не було жодного сумніву, що нам пощастить значно більше, ніж Бедржиху Фієдлеру під час переслідування свого сина. Та незважаючи на це, Карличек голосно крикнув:

— Зупиніться! Не бійтесь!

— Стій, бо стрілятиму!

Останню фразу вигукнув я. Важко було зрозуміти, що більше вплинуло на постать у білому — моя погроза чи слова Карличка. Проте, коли я глянув на дівчину ближче, вона мала такий вигляд, що я одразу відкинув свої припущення.

Зовні їй можна було дати не більше шістнадцяти років. Вона дивилася на нас байдужими сірими очима, в яких проступала рішучість.

— Куди це ви так поспішали? — суворо запитав у неї Карличек.

Дівчина високо піднесла голову і зухвало промовила:

— А це вас не обходить.

Мене така відповідь не здивувала.

— Ходім назад, — стримано сказав я.

— З якої речі?

— А ось з якої, — підвищив голос Карличек і ткнув їй під ніс своє посвідчення.

Вона затиснула губи і пішла. На околиці лісу, біля купи сміття, порожніх консервних бляшанок і розбитих пляшок знову зупинилася і зухвало кинула, що вона йде на автобусну зупинку і ніхто не має права заборонити їй.

— Ми вам нічого не забороняємо, — спокійно зауважив я. — Не ображайтесь, але ми змушені на кілька хвилин затримати вас. Покажіть, будь ласка, свій паспорт.

У неї була невеличка біла сумочка. Вона розкрила її і, притуливши до грудей, почала знехотя порпатися в ній, доки, нарешті, не знайшла паспорт.

Сутінки вже опускалися на землю. Ми пішли на дачу. На галявині біля березової лавочки ще видно було, але я присвітив кишеньковим ліхтариком.

Віра Клімова, вік — шістнадцять років і дев'ять місяців, незаміжня, проживає в Празі, працює продавцем універмагу, освіта — восьмирічка і курси продавців. Мати — Марія Клімова, вік — сорок років, проживає там же, працює директором пральні. Батько вмер три роки тому. Більше родичів не має.

Я передав паспорт Карличкові, щоб він записав його номер.

— Що ви тут робили? — звернувся я до неї.

Вона зрозуміла, що з нею не збираються жартувати, але ще вагалася. Нарешті проговорила:

— Це ви запломбували двері будинку?

— Так, — відповів я, чекаючи, що буде далі.

— А навіщо?

— Хіба ви не чули, що там побував злодій?

— Справді?

— Ви, знаєте, кому належить ця дача?

— Ще б пак! — посміхнулася вона. Я обережно взяв її за лікоть:

— Скажіть, будь ласка, а що ви продаєте в універмазі?

— Предмети туалету.

— І поводитесь з відвідувачами так само непривітливо, як з нами?

— Ви не відвідувачі, — відрізала вона.

— Але ми також люди і вимагаємо, щоб ви відповідали на наші запитання докладно й чемно.

Вона промовчала. Я трохи почекав і знову запитав:

— Ви знайомі з Арнольдом Фієдлером?

— Знайома, — відповіла вона з удаваною байдужістю.

— І добре знайомі? — втрутився Карличек, освітивши ліхтариком обличчя дівчини. Видно було, як вона зніяковіла від цього запитання.

— У вас з ним інтимні зв'язки? — перепитав він.

— Це моя особиста справа, — буркнула Клімова. Та ми зрозуміли її відповідь по-своєму.

Я провів її до лавочки.

Перед нашими очима громадилась дача Фієдлера. Обіч неї росли гордовиті стрункі ялини. Вечір стояв теплий і тихий.

— Коли ви востаннє бачили Арнольда Фієдлера? — запитав я суворим голосом, даючи зрозуміти, що мені не до жартів. Це на неї вплинуло, і вона відповіла вже спокійніше:

— Увечері минулої неділі.

— Де?

— Біля нашого дому.

— При яких обставинах?

— Що? — спершу не зрозуміла вона. — Він привіз мене на мотоциклі.

— Звідки?

— Звідси.

— Ви провели з ним тут цілий вихідний день?

Вона ствердно кивнула.

— А коли ви приїхали сюди?

— З Арнольдом?

— Я запитую вас: коли? І прошу відповідати на поставлене запитання. Вас же, напевно, також цікавить його доля. Так чи ні?

— Я не знаю, що тут діється.

— Ми вас поінформуємо, якщо ви казатимете правду.

Клімова випросталась на лавочці.

— Ми були тут ще з суботи, — нарешті відповіла вона. — Приїхали на мотоциклі в першій половині дня. А о десятій вечора в неділю я була вже вдома.

— Арнольд Фієдлер від вашого будинку поїхав далі?

— Так, як тільки я відімкнула квартиру.

— І куди він поїхав?

— Додому, звичайно.