Читати книгу - "Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер"

— Ви в цьому впевнені?

— Боже ти мій! Я нічого не знаю, і не чіпляйтесь ви до мене! Я не бігала слідом за ним. Можливо, десь зупинився випити пива.

Після того, що нам стало відомо від Клімової, вже не варто було брати звідси зразки грунту. Увесь посуд Карличек віз сюди надаремне. Стоячи за спиною лавочки, він запитав:

— Хіба ви в суботу зранку не ходите на роботу?

Вона ображено кинула йому через плече:

— Хай це вас не хвилює. Коли надворі погана погода, я працюю, а інколи можу перенести свій вихідний.

— Арнольду Фієдлеру дозволяють на роботі ще й не таке, — сказав Карличек, не звертаючи уваги на її тон. — Він може не з'являтися на роботу, коли йому заманеться, — мабуть, пристосовується до ваших вихідних.

— Я вже вам сто раз казала, — повторила Віра Клімова, — це наша особиста справа.

Я вирішив підійти до неї з іншого боку.

— Послухайте, дівчинко. Ми повинні знати, які у вас відносини з Арнольдом. Це дуже важливо. Арнольд Фієдлер ось уже протягом тижня уникає свого батька, не з'являється на роботу і, як бачите, не прагне навіть зустрітися з вами. І, взагалі, про нього ніхто нічого не чув. Батько дуже хвилюється. Ви знайомі з його батьком?

— Ні, — нервово відповіла вона. — Він мене взагалі не цікавить.

— Скажіть, Арнольд після останньої вашої зустрічі не давав ніякої звістки про себе? Письмово або по телефону? Чи, може, ви самі щось про нього чули?

— Ні.

— Навіть сьогодні? Його аж двічі бачили, але йому пощастило втекти. Так ви навіть не здогадуєтесь, де б він міг бути?

— Я б тоді не чекала на нього тут, — промовила вона після короткої паузи.

— Ви давно з ним знайомі?

З минулої весни. Ми познайомились на танцях.

Ну, а коли по щирості: ви його кохаєте?

— Люди! — з награною бадьорістю вигукнула вона. — Що це за питання! Поруч стоїть пограбований будинок, а ви примушуєте мене сповідатися — кохаю я когось чи ні! Залиште мене в спокої! Я добре знаю, про що можуть розпитувати детективи, а про що ні.

— Тоді зупинимось на танцях, — сказав я. — Що ж, він одразу покликав вас до себе на дачу?

— Це все ваші безпідставні вигадки, — ущипливо кинула вона.

— Як часто ви зустрічаєтесь? На це запитання ви мусите відповісти.

— Якщо мушу, то відповім. Це не становить таємниці. Він заходить до мене кілька разів на тиждень, а потім ми йдемо куди-небудь. У четвер ми всі зустрічаємось у кафе. Там домовляємось про поїздку на дачу. Буває, що в четвер і не зустрічаємося. У Арно не завжди буває вільний час. Боже мій, що вам ще від мене треба?

— Хто ці «всі», що зустрічаються в кафе?

— Хлопці й дівчата. Вони їздили до нього на дачу ще до того, як я познайомилася з ним.

— Отже, вони Арнольдові друзі?

— Звичайно.

— Ви потім перелічите нам їхні імена.

— Я можу й зараз, — погодилась вона. — Протягом цього тижня Арнольд не з'являвся. Навіть хлопці нічого не знали про свого ватажка.

— Ви не запитували про нього в фотоательє? — поцікавився я.

— Ні. Нам заборонено заходити до нього на роботу або додому. А мені. — то й поготів.

— Що ж він — соромиться вас, чи що?

— Мене нема чого соромитись, — невдоволено одказала Віра.

— Ну, а тих, інших?

— Їх так само. Йому соромно перед нами за свого батька.

— І довго ви тут на нього чекали?

— Я ждала, що він заїде за мною.

А сюди прийшли тільки сьогодні?

Так. Думала, що він, напевно, тут.

— З іншою? — озвався Карличек.

— Що ви базікаєте? — образилась вона. — Нещасний! Ви не знаєте його! Якби знайшов собі іншу — відразу сказав би мені про це. Не чіпайте його! Він уладнає свої справи і неодмінно одружиться зі мною. Так що мені нема чого боятись.

— Чому це вам нема чого боятись?

— Тому, що він мусить одружитися зі мною, — вперто повторила вона і витягла з сумочки сигарету.

Настала пауза. Я дістав запальничку. У світлі мерехтливого вогника було виразно видно обличчя дівчини, червоне від гніву і сповнене рішучості, неначе вона поклялась, що ні за що в світі не викаже своєї таємниці.

— Послухайте, — спокійно додав Карличек. — У Арнольда Фієдлера є чудовий фотоапарат.

— Я про це знаю! Ну то й що?

— Мабуть, і не варто запитувати про це, — почав замріяно Карличек. — Де ви зустрінете хлопця, який ніколи не фотографував би своєї дівчини?!

До речі, Карличек був саме таким хлопцем, але про це він зараз промовчав.

— Арнольд фотографував мене, — відповіла Віра. — У мене вдома ціла шухляда його знімків. Але яке це має відношення до всього? Навіщо взагалі задавати такі питання?

Карличек почухав потилицю:

— А знаєте, ви здивували мене своїм повідомленням про шухляду, — щиросердно признався він. — Бо ні вдома, ні на роботі в нього немає жодної вашої фотографії. Та й на дачі ми не бачили таких знімків: Дивно, чи не так? Тому ми б і не впізнали вас, якби не зустрілися тут.

— Ну, тепер ви знаєте про мене все. — Віра Клімова кинула на землю недопалену сигарету. — Це неправда, що на дачі не було жодної моєї фотографії. Там висів великий портрет. Зараз Арнольд забрав його звідти, йому не подобалась рамка, і він вирішив замінити її, але, певно, ще не встиг.

— Замінити таку рамку нелегко, — виявив свою обізнаність Карличек. — А коли він забрав цей портрет?

— Ось уже два