Читати книгу - "Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Що робити? — похолов Сахно. — Чого зразу не заявив у міліцію…» Ще він не встиг зміркувати, що йому чинити далі, як під'їхала машина. Світло її фар ковзнуло по формених, картузах, по погонах. Сахно полегшено зітхнув. Він вибіг на вулицю і зіткнувся з Луговим.
— Куди ви зібрались, Валентине Филимоновичу? Та ще з рушницею.
Лише зараз Сахно помітив, що в руках у нього рушниця, і, зніяковівши, почав розповідати про нічну подію.
— Так… так… — тільки і промовив Андрій Остапович, потираючи щоку.
— Дивно, як ви дізнались? — спитав Сахно. — Я ж збирався вам подзвонити лише вранці.
— Нічого немає дивного. Сьогодні вночі Тетеря намагався забратись до себе в будинок, але чогось вистрілив і втік. По його сліду пустили собаку-шукача, і він привів до вас. Так що у вас «у гостях» побував Тетеря.
— Тетеря? Чого йому треба? Що я йому заподіяв?
— Хтось передав Тетері, що ви були в нас. Він кинув роботу і зник. Як бачите, на жаль, я мав рацію.
— Хто ж це зробив?
— Поки що невідомо. Перевіряємо. Ну, а причина відвідин Тетері не викликає сумніву: він хоче помститись вам.
По спині Сахна пробігли мурашки.
— Я за себе не боюсь, але в мене сім'я, діти…
Наче з-під землі виріс Кульбич.
— Товаришу підполковник, прийнято радіограму: собака довів до платформи, приміського вокзалу. Видно, Тетеря поїхав електричкою. За останню годину поїзди пішли в напрямах Кам'янки, Зеленопольська і Ясного.
— Негайно відрядіть оперативні групи в цих трьох напрямах. — Кульбич повернувся. — Ще одне, Олегу Гарасимовичу. Встановіть бригади провідників цих поїздів і допитайте. Можливо, хтось із них помітив, на якій станції зійшов Тетеря… Олійник же хай почекає мене в управлінні.
Постать Кульбича розтанула в нічній темряві.
— Валентине Филимоновичу, — помовчавши, сказав Луговий, — немає часу та й потреби доводити вам, що Тетеря ладен піти на все. Для вашої безпеки, а тим більше безпеки вашої сім'ї, я б хотів до того часу, поки Тетеря не буде заарештований, поселити до вас на квартиру нашого співробітника… припустімо, під виглядом вашого далекого родича… Про деталі, гадаю, домовимось. Важлива ваша згода в принципі. Вас це не обтяжить?
— Чи варто? Я сам ще начебто можу постояти за себе.
— Із зброєю ви вмієте поводитись?
— Капітан запасу. У війну командував стрілецьким батальйоном.
— Вам дамо пістолет для самооборони. Але ж може трапитися й таке, що вас не буде вдома…
— Що я маю на це сказати? Вам, товаришу підполковник, видніше.
— Отже, домовились. Вранці лейтенант Олійник буде у вас.
НПВБ ТРЕБА ЛІКВІДУВАТИ
Чернушкін ще спав, коли постукав Поніманський.
— Чого прийшов? — позіхаючи, незадоволено сказав Чернушкін. — Адже знаєш — не люблю, коли до мене ходять. Міг подзвонити в цирк, і домовилися б про зустріч.
Поніманський удав, ніби нічого не почув.
— Сергію Олександровичу, вся надія на вас, — схвильовано почав. — Виручайте. Сахно взявся за мене і за Шкарбуна. Після обідньої перерви викликає нас обох до себе. І чогось разом.
— Тетеря, виходить, нічого не зробив…
— Він удосвіта прибрів до Шкарбуна. Сказав, що поквитався з Сахном. Гнат так зрадів, що на радощах дав цьому йолопові склянку горілки, і той завалився спати.
— Ну, що далі? — Чернушкін узяв із стільця пилочку і заходився спокійнісінько полірувати нігті.
— Як — що далі? Я вже про все розповів… Ми з Гнатом просимо допомогти. В боргу не залишимось…
Поніманський замовк, схилив голову, куйовдив густе чорне волосся. Мовчав і Чернушкін, а в його голові крутилася думка: чи не кинути все, поки не пізно, і спробувати вийти сухим з води?..
«Ще б трохи грошей, щоб «лимончик…» Та й більше половини радянською валютою… Макогон усе голову морочить з доларами. Вічно в нього відмовки… А може, становище не таке вже безвихідне? Може, Тетеря вигадав, не стріляв у ревізора?..»
— Цей пігмей не викинув пістолет? — різко спитав Чернушкін.
— При мені… Він передав через Шкарбуна.
— На Тетерю надії нема. А з ревізором треба кінчати…
— Тепер Сахно остерігається, — сказав Поніманський. — Ще, чого доброго, міліція взяла його під охорону.
— Може, і взяла… Дізнатись треба.
— Як дізнаєшся? — криво посміхнувся Поніманський.
— Це я беру на себе.
— Яким чином?
— Не твоє діло. Готуй гроші.
— Будь ласка… Ціна, сподіваюсь, божа?
— По-божому… по-божому… Ось так: п'ять тисяч.
— П'ять?! — охнув Поніманський.
— Вирішуйте. Я не нав'язуюсь. Адже сам просив.
— А менше?
— П'ять і ні копійки менше, — відрізав Чернушкін. — Нема чого торгуватись.
Поніманський підвівся і, потираючи перенісся, замислився. Чернушкін знову взявся за свої нігті.
— Ну, припустимо, Сергію Олександровичу, ми згодні… Щоправда, не знаю, як Гнат… Гадаю — вмовлю… Припустимо, ви дізналися, чи охороняє його міліція. А далі що?
— Я заманю ревізора в Ясне, на дачу до Шкарбуна, а там ви вже робіть з ним, що хочете.
— Тоді інше питання… А якщо він не поїде?
— Поїде. Мій клопіт.
— Коли ж це все буде?! Адже нас за горло хапають.
— Зможете протягти два-три дні? Влаштовує?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов», після закриття браузера.