Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Літописець холодноярців Юрій Горліс-Горський подає один з епізодів бойової діяльності Кваші, коли зі своїм загоном він ішов через залізницю на чигиринський бік.
«Під вечір кінна стежа сповістила, що по матвіївській дорозі наближається ворожий відділ силою понад триста чоловік. Старший роз’їзду запевняв, що то або чекісти, або курсанти, бо майже всі в шкіряних куртках. Хто б не були, та, коли йдуть на Матвіївку, «будуть наші». Перший курінь, з яким пішли Деркач та Отаманенко, навпростець перебігає ліс.
Залягаємо на узліссі неподалік села. І вчасно, бо на дорозі, віддаленій від нас на сотню кроків, з’явилася голова колони. Хоч вже й темніло, та ворог, що йшов чвірками, був для наших куль чудовою мішенню. Із завмиранням серця чекаємо, поки колона зрівняється з нашою лавою. Левадний, установивши два «Кольти» і шість «Люїсів», ліг коло нас зі своїм «обскубаним» ручним кулеметом.
— От так нагодка! Та я тут з одного кулемета всіх викошу…
— А знаєте, панове, — одізвався курінний Петренко, — щось мені видається підозрілим, щоб червоні так легковажно йшли, знаючи, безперечно, куди йдуть. Ні розвідки вперед, ні стежі до лісу. Хіба яка нова частина, просто з Москви.
— Щоб то не були часом наші із-за залізниці. Зараз я перевірю, — піднявся Отаманенко.
Приклавши руки до уст, тричі бекнув диким цапом. Колона, що дійшла вже до половини нашої лави, стала. Залунало у відповідь бекання дикого цапа. Отаманенко крикнув ще двічі й плюнув.
— От були б наробили! Таж то дід Шевченко відкликається, я його голос серед ста «цапів» упізнаю.
Колона завернула до лісу. Виходимо назустріч і за хвилину стискаємо радісно руки Кваші, дідові Шевченку та його донечці, знайомим лісовикам. Майже половина відділу справді була одягнена у новенькі шкіряні куртки, сині бриджі, хромові чоботи та у кашкети з червоними околицями. Навіть Тіна, що, здається, найбільше зраділа зустрічі, була у шкірянці, з обох кишень якої виглядало руків’я новеньких револьверів.
Ведемо гостей до табору. По дорозі Кваша оповів, що позавчора вночі його відділ винищив загін ВЧК, який із «благословенням» Троцького пішов зі Знам’янки ліквідовувати повстанців. Ночуючи в одному селі, чекісти виставили варту. До того ж арештували двадцять селян та замкнули в церкві. Начальник попередив: якщо на загін уночі хтось нападе, а його не попередять, то заручників негайно розстріляють, а село спалять. Щоб спати спокійно, начальник визначив тридцять селян, що мали цілу ніч пильнувати як додаткова варта й своїм життям та майном відповідати за спокій непроханих гостей.
У Кваші були хлопці з того села. Вони й порозумілися із односельцями. Попівночі дядьки, що вартували з палками, заховавши соліднішу зброю під верхнім одягом, завели розмови з вартовими чекістами коло церкви та на виходах із села і, вихопивши з-під кирей сокири, без шуму зарубали їх.
Повідомили про зняття варти Квашу, що дожидав із відділом у лісі. Обставивши село так, щоб ніхто не міг утекти, Кваша увійшов до нього з двома десятками хлопців, що мали міцні нерви, і розпочав тиху ліквідацію. Підходили з сільськими вартівниками до хати, де спали чекісти. Господарі, попереджені завчасно, що будуть «гості», тримали двері напоготові, хоча чекісти звечора і наказали замкнути двері зсередини і без дозволу нікому не відчиняти. «Товаріщів» «делікатно» будили і, зв’язавши та заткнувши роти ганчір’ям, виводили у білизні на город чи за клуню і там залишали, продірявивши серце багнетом. Перед світанком сто сорок два трупи вивезли підводами до лісу, де в різних місцях позакопували. Жоден чекіст не втік. Кожний із них «подарував» повстанцям короткий карабінчик, револьвер, дві бомби, шкіряну куртку і хромові чоботи — все новеньке. До того ще два станкові та два ручні кулемети, запас набоїв.
Дід Шевченко філософствує:
— Був загін «вечека» — і згинув. Як корова язиком злизала… Прийдуть тепер до села нові чекісти і запитають: «У вас тут «вечека» не було часом?» Дядько почухається: «Атож! Були, ночували. Дуже хароші люди були — усе москвичі та петроградці з китайцями». — «А де ж вони?» — «А хто зна! Зібралися раненько та й пішли у Чуту бандитів ловити. Казали, що аж у Чорний ліс підуть і там усіх бандитів виловлять. Щасти Боже! Дуже хароші люди були…»[357]
Цитаделлю Кваші був Бовтиський ліс. Він, часом перериваючись, простягнувся від Бондурової, Тимошівки і Голикової аж до Холодного Яру. Тому місцеві жителі називали Василя Квашу «лісником із Бовтиша».
Під час повстання літа — осені 1920 року командира 2-го куреня Холодного Яру Василя Квашу обрали членом повстанського комітету, який очолював Іван Дігтяр-Хоменко.
Начальник штабу ВОХР[358] 1920 року доповідав властям, що «банда» Кваші брала участь у захопленні Чигирина і Новогеоргіївська, «делая налеты на станции и порывая железнодорожное сообщение и телеграфную связь». Ось ще декілька документальних витягів із донедавна таємних державних архівів колишньої Кременчуцької губернії:
«…Банда Деркача и Кваши отбила несколько голов разверстываемого скота, который проходил невдалеке от Холодного Яра».[359]
«Чигиринский уезд. Бандой Кваши разгромлен Телепинский волисполком, захвачены начраймилиции, сотрудники секретотряда, один милиционер, два продармейца» (повідомлення від 26–28 вересня 1920 р. — Ред.).[360]
«Чигиринский уезд… В селе Оситняжка были местные бандиты во главе с Квашей, которые предполагали произвести налет на Златополь, о чем были извещены начмилиции и комендант Златополя» (повідомлення від 7 листопада 1920 р. — Ред.).
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль», після закриття браузера.