Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

Ми, як могли, навели порядок у балагані. Але всім місця там не вистачило. Нам з Олегом довелося поставити палатку собі та ще одну для Тамари.

Єменка варив чай. Чай власного збору — з жовто-зеленого листя якоїсь не відомої нам рослини, запах якої нагадував запах полуниць.

Тунгуський мисливець пояснив, що це листя так званого «запашного прутика» — куща, який росте в горах і цвіте розкішними рожевувато-фіалковими квітками. Добра якість цього чаю полягає, головним чином, у тому, що він проганяє ознаки втоми. Ось чому його п'ють мисливці під час виснажливих походів.

Дискусія про якість чаю з «запашного прутика» не дала ніяких наслідків, бо ніхто ніколи не чув про цей кущ, навіть лісничий Шульгін нічого не знав про нього, хоч і твердив, що знає тайгу, як свої п'ять пальців. Найбільше зацікавила нас дія цього чаю проти втоми. Очевидно, за якостями він був подібний до китайського цитринового дерева або до африканського дерева виду стеркуліаценів — Cola.

Ми саме прибирали хатину, коли раптом пролунав сміх, і Старобор вигукнув:

— Петре Андрійовичу, а чи ви сердитесь на господаря, коли він не замів хату й довів її до такого стану, що там і чорт собі в'язи скрутить?

— Я в такі справи не втручаюсь, хай собі робить, що йому заманеться.

— Тоді ми даремно сердились. Адже безладдя тут вчинив сам господар.

— Оце так новина! Що ж це за господар?

— Волохатий, клишоногий. Ведмідь. Він володарює тут, як йому заманеться. Ось дивіться, навіть лишив тут свою візитну картку.

Виявилося, що в хаті справді побували ведмеді, й Чижов жартома зазначив, що тепер нам треба остерігатися, щоб волохаті господарі не прийшли з претензіями до нас.

Поки Тамара з Старобором варили вечерю, ми оглянули околиці.

На високих берегах озера розкішними барвами пізнього літа пломеніла тайга, а між могутніми шапками високих сосен просвічували обриси далеких гір.

Барвиста осінь у тайзі коротка. Але тут, біля великого озера, крижаний подих зими на якийсь час затримується. Може, природа тому наділила це озеро такою стійкою красою, щоб останні мандрівники з тайги могли тут приємно відпочити. З півночі над тайгою пролітають тисячі різних мандрівних птахів; коли починається зима, вони по дорозі на південь можуть тут відпочити, ще раз помилуватись чудовим краєвидом, посумувати за краєм, який покидають. Безперечно, ці птахи повернуться сюди знову!

Хоч до зими було ще далеченько, та слова Чижова нагадали нам про неї. Колись тут було багато соболів, водяться вони тут і зараз, хоч і менше. Олег хотів було поставити кілька капканів, але Єменка та Чижов відрадили його: якщо навіть соболь і попадеться в пастку, він здохне з голоду, поки ми знову повернемося до Ведмежого озера.

Ведмеже озеро простягається на п'ятдесят кілометрів у довжину, і його поверхня зникає з очей у зеленій тіні високих лісів, які лежать над водою. Протилежний берег зливається з ясним тлом скель.

— У цьому місці до протилежного берега шість кілометрів, а там, за мисом, двадцять. Я двічі перепливав його на плоту.

Розповідь про рибні багатства озера заохотила мене спробувати під кінець дня рибальського щастя. Я приготував вудочку, вибрав блешні, якими сподівався привабити тутешню рибу, і вже поспішав до води, коли мене раптом покликала Тамара. Я повернувся дуже неохоче, бо рибальська гарячка іноді дає себе знати сильніше, ніж мисливська. Запитав у дівчини, що вона хоче. Тамара показала на сідла й промовила:

— Шульгін казав, що в його в'ючака лопнула попруга і тому він затримався на згарищі. А ось, погляньте!

Підійшовши, я уважно оглянув сідло. Воно було зовсім справне, якщо не зважати на кілька великих стібків, зроблених «таємним швом», але це ще не свідчило про те, що попруга була перервана.

Досить-таки нечемно я зауважив Тамарі:

— Не розумію, чому ви звертаєте увагу на такі дрібниці. Видно, що попругу лагодили. А що вона не перервана — тим краще. Може, Шульгін задрімав на часинку, а потім звернув усе на сідло.

— Може, ви й маєте рацію, — відповіла дівчина трохи роздратовано. — Але мені його вибрики щось не подобаються.

Я жартома запитав, чи перевірила вона й Олегове сідло, щоб там, бува, щось не тріснуло і хлопець не впав. Зашарівшись, Тамара відрізала:

— Це не що інше, як виклик моїй витримці. Ви не тактовний і виходите за межі…

— Пристойності?

— Ні, того, про що дозволено говорити, коли вже ви знаєте, що, що…

— Торкнувся ваших почуттів?

Тамара ледь кивнула головою і посміхнулася.

— Слухайте, Тамаро, я ж бачу, що Олег вам небайдужий. Це помітив і лісничий Шульгін, але він тільки й жде, щоб посміятись над вашим геологом. А я далекий від цього. Насправді Олег тактовний, розсудливий і взагалі чудовий хлопець. Ви йому подобаєтесь, — це я знаю. Навіщо ж вам ставити між собою перепони?

— Не вигадуйте. Ніяких перепон я не бачу.

— Гм. Цікаво. Треба сказати про це Олегові, хай він знає ситуацію.

— Довірте це мені самій. І… дякую за увагу.

Помахавши на знак привітання рукою, я відійшов.

Мене вабило озеро, в якому, за словами Єменки, вигравала форель — по-місцевому ленець — і розкішні таймені. Саме вони й цікавили мене найбільше. Це не що інше, як лососі.

Біля озера я відразу ж наткнувся на перешкоду: береги були круті й непрохідні. Я спустився до гирла річки і вибрав місце, де зручно було закидати блешню. Зафурчала котушка, жилка свиснула в повітрі, й блешня