Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Коли дивишся на місто, воно дивиться на тебе. Місто підносить назустріч тобі свої башти. Спостерігає тебе з-поза зубців. Замикає тебе й відчиняє тобі свої брами. Або ж прагне, щоб його любили, усміхається тобі й повертає в твій бік прикраси свого обличчя. Завжди, коли ми захоплюємо міста, вони схожі на нас: такою мірою збудовані з огляду на гостей, що віддаються нам. Монументальні брами й королівські проспекти - байдуже, ти жебрак чи завойовник, тебе завжди приймають як володаря.

Але тривога опанувала моїх людей, коли мури, мало-помалу виростаючи з нашим наближенням, здавалося, вочевидь повертаються до нас спиною, спокійні, мов урвища, наче й не належні до міста.

Першого дня ми повільно об’їхали місто навколо, шукаючи якогось пролому, ґанджу або принаймні замурованого входу. Не було нічого. Ми їхали на відстані пострілу, але жодна відповідь ніколи не розірвала тиші, дарма що дехто з моїх людей, тривога яких збільшувалася, сам давав залпи, кидаючи виклик. Але місто за мурами було, мов кайман у панцері, що задля тебе не зволить навіть вийти зі своєї дрімоти.

З далекого пагорба, щоправда не вищого за мури, ми, дивлячись понад самим муром, бачили густу, наче трава, зелень. А зовні під мурами не було бодай однієї травинки. В безмежжя тяглися тільки піски й розпечене сонцем каміння, воду з усіх джерел оази ретельно збирали тільки для внутрішнього споживання. Мури тримали всю рослинність, як капелюх волосся на голові. Ми приголомшено ходили за кілька кроків від щедрого раю, густого буяння дерев, птахів, квітів, здушеного поясом бастіонів, наче базальтом кратера.

Коли люди ретельно пересвідчилися, що в мурах немає розколин, декого опанував страх. Адже це місто ніколи на людській пам’яті не посилало і не приймало караван. Жоден подорожній не привозив зі своїм багажем заразу далеких звичаїв. Жоден купець не запровадив використання якогось предмета, відомого деінде. Жодна дівчина, піймана десь далеко, не додавала своєї крові до їхньої. Здавалося, ніби мої люди мацають кору несказанного страховиська, що не має нічого спільного з народами землі. Адже на найдальших островах, де люди вже виродилися після колишніх кораблетрощ, завжди можна знайти що-небудь, щоб показати свою спорідненість із людиною і спонукати її всміхнутися. А це страховисько, якщо й показувало нам себе, не показувало обличчя.

Серед моїх людей були й такі, що, навпаки, відчули муку невимовної і незвичайної любові. Адже це єдине, стале і міцно утверджене місто зворушує, його плоть не занечищена чужими домішками, релігія і звичаї не занапащені балачками, воно не походить із того місива народів, де все перемішалося, де все тепер - льодовик, що розтанув і став болотом. Яке ж гарне це любе місто, яке так ревно плекають з усіма його пахощами, садами і звичаями!

Але й налякані, і сповнені захвату, і я сам, перетнувши пустелю, натрапили на нездоланність. Адже, якщо супротивник відкриває тобі шлях до свого серця, а твоїй шаблі - шлях до своєї плоті, можна сподіватися, що ти або переможеш його, або полюбиш або загинеш від нього, але що можна вдіяти проти того, хто нехтує тебе? Саме тоді, як я відчував цю муку, ми з’ясували, що всюди навколо сліпого й глухого муру пісок трохи біліший, бо багатий на рясні поклади кісток, які, безперечно, свідчили про долю далеких виправ, здавалося, ніби то бахрома шумовиння, де б’ється під скелями прибій, який хвиля за хвилею посилає море.

Коли настав вечір, я дивився з порога свого намету на цей нездоланний монумент, що височів серед нас, думав і мені здалося, ніби не ми прийшли сюди захопити місто, а нас тут тримають в облозі. Якщо покласти тверду й цілу насінину в родючу землю, то аж ніяк не земля, облягаючи зусібіч, тримає в облозі насінину. Бо, коли насінина проросте, вже її царство утвердиться на землі. «Якщо, наприклад,- казав я собі,- там, за мурами є той чи той не відомий нам музичний інструмент і якщо з нього видобувають гіркі або сумні мелодії, які мають для нас ще не знаний смак, досвід підказує мені, що тільки-но ця загадкова фортеця впаде й мої люди розпорошаться серед її багатств, згодом я побачу їх увечері, там, де буде розташований мій табір, як вони намагаються видобути з цього незвичного інструмента якусь мелодію з новим смаком для своїх співів. Їхні серця від цього зміняться.

Переможці чи переможені,- казав я собі,- як я зможу розрізняти їх! Ти дивишся на німого чоловіка серед юрби. Вона обступає його, тисне на нього й силує. Якщо він справжня пустка, юрба розчавить його. Та якщо це людина наповнена і збудована зсередини, як танцівниця, якій я звелів танцювати, і якщо він промовляє, то, промовляючи, він пускає в юрбі своє коріння, ставить свої сильця, утверджує свою владу, і ось юрба, якщо візьметься йти, йтиме позаду нього, збільшуючи його могутність.

Досить єдиного мудреця, який жив би де-небудь на цій території, добре захищений своєю тишею, і дійшов до осередку своїх міркувань, щоб урівноважити тягар усього мого війська, бо цей мудрець подібний до насінини. Як вирізнити його, щоб зітнути йому голову? Він показує себе тільки своєю силою і тільки тією мірою, якою готовий його твір. Адже він теж частина життя, яке завжди перебуває в рівновазі зі світом. Можна боротися тільки проти божевільного, що пропонує утопії, але не проти того, хто думає й будує теперішнє, бо теперішнє таке, яким він показує його. Так і в усій творчості, бо творець не показується в ній. Якщо з гори, на яку я привів тебе, ти бачиш, що твої проблеми розв’язані отак, а не по-іншому, як ти захистишся від мене? Адже треба, щоб ти перебував де-небудь.

Отак і варвар, що, висадивши мури і вдершись до королівського палацу, постав перед королевою. А королева вже не мала ніякої влади, всі її вояки вже загинули.

Ти скоїв помилку в грі, в яку граєш унаслідок простої любові до гри, і ось ти, принижений, уже червонієш і прагнеш виправити помилку. Проте немає судді, щоб ганьбити тебе, хіба що той персонаж, якого гра вивільнила в тобі і який протестує. Ти пам’ятаєш про свої помилки в танку, дарма що ані інший танцівник, ані жодна інша людина не має достатньої кваліфікації, щоб дорікнути тобі за них. Отже,