Читати книгу - "Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло"

Жінці, що поралась коло печі, шепнув :

— Вийди! звідси, Катерино! — І, сідаючи на лаву, сухо спитав':

— Яке діло ?

— Ти скільки днів удома?

— А що хіба ?

— Скільки, питаю, вдома живеш ?

— Четвертий день, здається.

— А ві ревком заходив ?

— Покищо ні.

— А у Вешки думаєш іти, у військомат ?

— Ти до чого оце вернеш ? Ти за ділом, прийшов, то— про діло й говори.

— Я про діло' й говорю.

— Ну, то йди к чорту! Що ти таке за купина на рівному місці, що я повинен тобі звіт давати ?

— Я голова ревкому. Покажи посвідчення з частини.

— О — о — он воно що ! — протягнув' Кирило й бистрими, протверезілими, очима глянув в очі. Михайлові.— О — о — он ти .куди !

— Туди ж таки. Давай посвідчення !

— Сьогодні прийду до Ради і принесу.

— Зараз давай !

— Воно в мене десь заховане.

— Знайди.

— Ні, зараз не буду шукати. Іди собі додому, Михаиле, іди від скандалу.

— У мене з тобою скандал короткий ...— Мишко поклав руку в праву кишеню.— Одягайся !

— Облиш, Михайле! Ти мене краще не чіпай...

— Ходімо, я тобі кажу!

— Куди ?

— В ревком.

— Щось мені не хочеться.— Кирило зблід, але говорив, глузливо усміхаючись.

Хитнувшись вліво, Мишко витяг з кишені наган, звів курок.

— Ти підеш, чи ні ? — спитав він.

Кирило мовчки ступив до кімнати, але Мишко заступив йому дорогу, очима показав на сінешні двері.

— Хлопці! — з удаваною невимушеністю крикнув Кирила— Мене тут ніби арештували ! Допивайте горілку без мене.

Двері з кімнати широко відчинились, Ахваткін ступив був через поріг, але, побачивши наведений на нього наган, швидко відхитнувся за одвірок.

— Іди,— наказа© Мишко Кирилові.

Той перевальні пішов до виходу, ліниво взявся за .клямку і раптом, одним стрибком перескочивши сіни, шалено грюкнув надвірніми дверима, плигнув з ганку. Поки він, пригинаючись, біг через двір до садка,— Мишко вистрілив на нього два рази і не влучив. Поклавши ствол нагана на лікоть лівої зігнутої руки, широко розставивши ноги, Мишко старанно націлявся. Після третього пострілу Кирило наче був спіткнувся, але ту ж мить легко перескочив через пліт. Мишко збіг з ганку. Вслід йому з хати гримнув сухий і уривчастий постріл з гвинтівки. Спереду, в побіленій стіні сараю куля вибила глину і, цокнувши, сипнула на землю сірими кам'яними бризками.

Кирило біг легко й швидко. Зігнута фігура його миготіла між зеленими шатрами яблунь. Мишко перескочив через пліт, упав, лежачи вистрілив на втікача ще два рази й обернувся лицем до дому. Надвірні двері були широко розчинені. На ганку стояла Кирилова мати, козирком приставивши долоню до очей, дивилась у садок. "Треба було його без балачок стріляти на місці!" — тупо подумав Мишко. Він ще кілька хвилин лежав під плотом, поглядаючи на дім, і якимось розмірним механічним рухом зчищав прилиплу до колін грязь, а потім устав, важко переліз через пліт і, опустивши дуло нагана, пішов додому.

V

Разом з Кирилом Громовим зникли Ахваткін і той незнайомий козак, якого бачив Кошовий, коли приходив до Громових. Вночі ще двоє козаків зникли з хутора. З Вешенської в Татарський приїхав невеликий загін Дончека. Декого з козаків арештували, чотирьох, що з'явилися з частин без документів', направили в Вешенську в штрафну роту.

Кошовий цілі дні просиджував у ревкомі, смерком приходив додому, біля ліжка клав заряджену гвинтівку, наган засовував під подушку і лягав спати не роздягаючись. На третій день після пригоди з Кирилом він сказав Докійці:

— Давай спати в сінях.

— Чого це ? — здивувалась Докійка.

— У вікно можуть стрельнути. Ліжко біля вікна.

Докійка мовчки переставила ліжко в сіни, а ввечері спитала :

— То оце такі будемо по — заячому жити? І зима настане, а ми все будемо в сінях тулитися?

— До зими далеко, а покищо доведеться так жити.

— І доки воно оце "покищо" буде ?

— Поки Кирила не коцну.

— Так він тобі лоба й підставив !

257

17. Тихий Дон. 194

— Колись підставить,— впевнено відповів Мишко.

Але сподіванки його не справдились: Кирило Г ромов, що переховувався з своїми приятелями десь за Доном,— почувши про наближення Махна, перебрався на правий бік Дону й пішов у станицю Краснокутську, де, чути було, опинились передові загони махновської банди. Вночі він побував у хуторі, на вулиці випадково зустрів Прохора Зикова й велів переказати Кошовому, що, мовляв, Громов низько кланяється і просить ждати в гості. Прохір вранці розказав Мишкові про зустріч і розмову з Кирилом.

— Що ж,— нехай приходить. Один1 раз утік, а вдруге вже не вирветься. Навчив він мене, як з їхнім братом треба поводитись, і за це спасибі,— сказав Мишко, вислухавши Прохора.

Махно справді з'явився в границях Верхнє — Донського округу. Під хутором Коньковим у короткому бою він розбив піхотний батальйон, висланий йому назустріч з Вешенської, але на окружний центр не пішов, а вирушив до станції Міл-лерово, на північ від неї перейшов залізницю й пішов у напрямі на Старобільськ. Найактивніші білогвардійці — козаки приєднались до нього, але більшість їх залишились удома, вичікуючи.

Так само насторожено жив Кошовий, уважно придивляючись до всього, що відбувалося в хуторі. А життя в Татарському було не дуже то веселе. Козаки таки добре лаяли радянську владу за всі ті недостачі, яких їм доводилось зазнавати. В малесенькій крамничці недавно організованого ЄСТ майже нічого не було. Мила, цукру, солі, гасу, сірників, махорки, коломазі — всіх цих предметів першої необхідності в продажу не було, і на голих полицях самітно лежали тільки дорогі асмоловські цигарки та деякі залізні товари, на які місяцями не знаходилось покупця.

Замість гасу ночами, світили каганцями з топленим коров'ячим маслом та лоєм. Махорку заміняв доморослий тютюн-самосад. Широко застосовувались, через відсутність сірників, кремені й нашвидку виковувані ковалями стальні кресала. Губку виварювали в> окропі з соняшниковим попелом, щоб швидше загорялась, проте незвичним способом вогонь добувати було все таки важко. Не раз Мишко, вечорами повертаючись з ревкому, спостерігав, як курці, зібравшись денебудь у провулку В' гурт і дружно крешучи з кременів іскри, півголосом матюкалися, примовляючи: "Власть радянська, дай вогню!" Нарешті в когонебудь іскра, попавши в суху губку, розгорялась, всі дружно дмухали на жевріючий вогник і, закуривши, мовчки сідали почепки, ділились новинами. Не було й паперу на куріння. В церковній караульні розтягли всі метричні книги, а як покурили їх, по хатах пішло на цигарки все, включаючи старі дитячі підручники і навіть дідівські священні книги.

Прохір Зиков, який досить часто заходив у старе мелехов-ське обійстя, розживався в Михайла паперу на куріння, сумно говорив :

— У жінки моєї віко на скрині було обліплене старими газетами — здер і покурив. Новий завіт був, така свята книжка, теж скурив. Старий завіт скурив. Мало цих завітів святі угодники написали... В жінки граматка була поминальна, вся рідня там, жива й мертва, списана,— теж скурив. Що ж мені тепер, капустяне листя курити, чи, скажімо, лопухи в'ялити на папір ? Ні, Михайле, як собі хочеш, а давай газетку. Я без курива не можу. Я на германському фронті свою пайку хліба часом на восьмушку махорки міняв.

Невеселе було життя в Татарському тієї осені... Вищали на возах і гарбах немазані колеса, сохла і репалась без дьогтю ремінна збруя і взуття, але найгірше було без солі. За п'ять фунтів солі у Вешенській віддавали татарці ситих баранів і повертались додому, проклинаючи радянську владу й розруху. Ця проклята сіль багато неприємностей завдала Михайлові ... Якось до Ради зайшли старі чоловіки. Вони поважно поздоровкались з головою, зняли шапки, посідали на лавах.

— Солі нема, пане голова,— сказав один з них.

— Панів нема тепер,— поправив Мишко.

— Вибачай, пожалуста, це все по старій звичці... Без панів воно жити можна, а без солі — ні.

— Так що ви хотіли, старики ?

— Ти голова, клопочись, щоб привезли солі. З Манича волами її не навозишся.

— Я доповідав про це в окрузі. Там це відомо. Повинні скоро привезти.

— Поки сонце зійде — роса очі виїсть,—сказав один з старих, дивлячись у землю.

Мишко спалахнув, устав зза столу. Багровий від гніву, він вивернув кишені.

— У мене солі нема. . Бачите ? З собою не ношу і з коліна вам її не виколупаю. Зрозуміло, старики?

— І куди вона поділась, та сіль ? — трохи помовчавши, спитав одноокий старик Чумаков,, здивовано оглядаючи всіх своїм одним оком.— Колись, за старої влади, про неї ніхто й не згадував, гори її лежали скрізь, а тепер і пучки не знайдеш.

— Наша влада тут ні при чому,— вже спокійніше сказав Мишко.— Тут одна влада винна : колишня ваша кадетська влада ! Це войа розруху таку вчинила, що навіть сіль приставити, може, нічим ! Всі залізниці побиті, вагони — теж.

Мишко довго розказував старим про те, як білі, відступаючи, нищили державне майно, висаджували в повітря заводи, палили склади. Дещо він бачив сам під час війни, про дещо чув, решту ж натхненно вигадав з єдиною метою — відвести незадоволення од рідної радянської влади. Щоб захистити цю владу від докорів, він нешкідливо брехав, вивертався, а сам собі думав : "Невелика біда буде, коли я на сволоту і наговорю трохи. Однак вони сволочі, і їм від цього гірше не буде, а нам буде користь..."'

— ... Ви думаєте, вони — оті буржії — пальцем роблені, чи що ? Вони не дурні! Вони всі запаси цукру й солі, великі тисячі пудів, зібрали з усієї Росії і вивезли ще загодя в Крим, а там повантажили на пароплави і — в чужі краї продавати,— блискаючи очима, говорив Мишко.

— Що ж вони, і коломазь усю вивезли ? — недовірливо спитав одноокий Чумаков.

— А ти думав, діду, тобі залишили ? Дуже ти їм потрібний, як і весь трудящий народ. Вони й коломазь знайдуть кому продати ! Вони все з собою забрали б, якби могли, щоб народ тут з голоду здихав.

— Воно, звісно, так,— погодився один з стариків.— Багаті — всі такі гущо їди. Споконвіку відомо : що багатший чоловік, то зажерливіший. У Вешках один купець, коли перший відступ був, все на підводи вклав, все майно забрав до нитки, і от уже червоні близько підходять, а він все не виїжджає з двору, одягнений у шубу бігає по дому, обценьками цвяхи з стін висмикує. "Не хочу,— каже,— їм, проклятим, жодного цвяха залишити!" Отож не дивно, що вони й коломазь забрали з собою.

— То як же ми все таки без солі будемо ? — наприкінці розмови добродушно спитав старий Максаєв.

— Солі наші робітники незабаром нової накопають, а покищо можна на Манич послати підводи,— обережно порадив Мишко.

— Народ не хоче туди їхати.