Читати книгу - "Тихий Дін. Книга третя, Шолохов Михайло"

Він посміхався, на скаку димів цигаркою. Темногнідий кінь, тілистий, ані трохи не підупалий за весняні місяці, йшов під ним веселою інохіддю, поблискуючи нагрудником.

— Лист з Вешок? — крикнув Рябчиков, забачивши коло Григорія нарочного.

—Лист,— стримано відповів Григорій.— Приймай на себе полк і дивізію. Я виїжджаю.

— Ну,що ж, їдь. А що за спіх? Що пишуть? Хто? Ку-

ДІнов? .

— Сердобський полк здався в Усть-лопрі.

— Ну у-у? Живемо ще? Зараз їдеш?

— Зараз.

— Ну, з богом. Поки повернишся, ми вже в Астаховому будемо!

Застати б у живих Михася, Івана Олексійовича, дізнатись, хто Петра вбив... і визволити Івана, Михася від смерті. Визволити... Кров лягла проміж нас, але не чужі ж ми І!"— думав Григорій, люто шмагаючи коня нагаюм, учвал з'їжджаючи з горба.

иі

Як тільки повстанські сотні увійшли до Усть-Хоперської і оточили сердобців, що мітингували, комбриг 6 Бога-тирьов з Вороновським і Волковим пішли на нараду. Відбувалась вона тут же, біля майдану, в одному з купецьких будинків і була коротка. Богатирьов, не скидаючи з руки нагайки, поздоровкався з Вороновським, сказав:

— Все добре. Це вам зарахуються. А ось як це гармати ви не могли зберегти?

— Випадок! Чистий випадок, пане хорунжий! Артилеристи були майже всі комуністи, вони вчинили нашим шалений опір, коли їх почали обеззброювати; вбили двох чер-воноармійців і, знявши замки, втекли.

—Шкода!—Богатирьов кинув на Стіл захисний кашкет З виразним слідом недавно зірваної з околички офіцерської кокарди і, витираючи брудною носовою хусткою голооб-стрижену голову, піт на побурілому обличчі, скупувато посміхнувся: — Ну, тай це добре. Ви зараз ідіть і скажіть своїм солдатам... Побалакайте з ними добре, щоб вони не тез... не цею... щоб вони всю зброю здали.

Вороновський, прикро вражений начальницьким тоном козацького офіцера, запинаючись, перепитав:

— Усю зброю?

)

— Ну, я вам повторювати не буду! Сказано — всю чисто Значить всю.

— Одначе ж вами, пане хорунжий, і вашим командуванням була ж прийнята умова полк не роззброювати? Як же так?.. Ну, я розумію, звичайно, що кулемети, гармати, ручні гранати, все це ми безперечно новинні здати, а щодо зброї червоноармійців...

— Червоноармійців тенер нема!—люто відкопилюючи голену г бу, підніс голос Богатирьов і ляснув по обризканій гряззю халяві плетеним нагаь;м.— Нема зараз червояоар-мійців, а є, солдати, які боронитимуть дінську землю. Зро-Зу-мі-ло?.. А не боронитимуть, так ми зуміймо їх примусити ! Годі в піжмурки грати! Шкодили тут на нашій землі, та ще якісь там умови вигадуєш! Нема проміж нас ніяких умов! Зро-зу-мі-ло?..

Начштабу Сердобського полку, молоденький поручних Волков, образився. Схвильовано бігаючи пальцями по гудзиках стоячого коміра сво§ї чорної суконної сорочки, куйовджачи каракулеві закрутки кучерявого чорного чуба, він різко спитав:

— Отже, ви ма§те нас за полонених? Так, чи що?

— Я тобі цього не казав, а значить, нема чого й на-стирятись із своїми здогадами! — грубо урвав його козацький комбриг, переходячи на "ти" і вже явно показуючи, що співбесідники його пробувають від нього в прямій і цілковитій залежності.

На хвилину в кімнаті стало тихо. З майдану доносився глухий гомін. Вороновський кілька разів пройшовсь по кімнаті, похрускав суглобами пальців, а потім на всі гудзики застібнув свій теплий, кольору хакі френч і, нервічно поморгуючи, звернувсь до Богатирьова:

— Ваш тон образливий для нас і не гідний вас, як російського офіцера! Я вам це прямо кажу. І ми ще подивимось, коли ви нас на це викликали... Подивимось, як нам вчинити... Поручник Волков! Наказую вам: ідіть на майдан і скажіть старшинам, щоб ні в якому разі зброю козакам не здавали! Накажіть полкові стати збройно. Я зараз кінчу розмову от з цим... цим добродіям Богати-рьовим і прийду на майдан.

Обличчя Богатирьова чорною лапою поплямував гнів, комбриг хетів щось сказати, але, вже усвідомлюючи, що сильно передав куті меду, стримався, і зараз же круто Змінив поводження. Ривком насунувши кашкет, все ще люто помахуючи торочкуватою нагайкою, заговорив, і в голосі $ого з'явились несподівана м'ягкість і запобігливість:

— Панове, ви не так зволили мене зрозуміти. Я, звісно, вихованнів не діставав особливих таких, в юнкерських школах не проходив наук і, може, не так балакав, ну, та воно ж і не за всяку провину, мовляв, у спину. Ми все ж таки свої люди! Образи проміж нас не повинно бути. Як я сказав? Я сказав тільки, що треба зараз же ваших червоноармійців роззброїти, особливо которі для вас і для нас ненадійні... Я про цих і казав.

— Так дозвольте ж! Треба було говорити ясніше, пане хорунжий! І потім, погодьтесь, що ваш визивний тон, вся ваша поведінка... — Вороновський знизав плечима і вже миролюбніше, але з відтінком невщухлого обурення, продовжував :

— Ми самі думали, що нестійких, тих, хто вагаються, треба обеззброїти й передати у ваше розпоряджен-

НЯ

— Еге ж, еге ж! Оце саме!

— Так і я ж кажу, що ми вирішили самі їх обеззброїти. А щодо нашого бойового ядра, то ми Його збережемо. Збережемо, хто би там що! Я сам або ось поручник Вол-ков, якому ви, не бувши з ним коротко знайомі, взяли за дозволенне для себе "тикати"... ми візьмемо на себе командування і зуміймо з честю змити з себе ганьбу нашого перебування в лавах Червоної армії. Ви повинні дати нам цю можливість.

Скільки багнетів уде в оцій вашій ядрі ?

"— Приблизно коло двохсот.

— Ну, що ж, гаразд, — неохоче погодивсь Богатирьов.

Він устав, прочинив двері до коридору, гучно крикнув: — Хазяйко! — і, коли на дверях появилась літня, запнута теплою хусткою жінка, наказав: — Прісного молока! Миттю мені! ,

— Молока в нас немає, вибачайте, будь ласка.

— Для червоних, мабуть, було, а як нам — нема?— —кисло посміхнувся Богатирьов.

Знову незручна тиша запанувала в кімнаті. Поручник Волков урвав її:

— Мені йти?

— Так, — зітхнувши, відказав Вороновський. — Ідіть і накажіть, щоб були .роззброєні ті, які намічені 'у нас за списками. Списки в Гориґасова та Вейстмінстера.

Тільки зачеплена офіцерська пиха змусила його сказати, що, мовляв, "ми ще подивимось, як нам чинити". Насправді штабс-капітан Вороновський чудово розумів, що гра його зіграна, і відступати вже нема куди... За відомостями, що були в нього, з Усть — Медведиці вже посувались і з годину на годину повинні були прибути сили, кинуті штабармом для роззброювання м'ятежного Сердобського полку. Але й Богатирьов устиг усвідомити, що Вороновський — надійна й абсолютно безпечна людина, якій тепер позадкувати вже не можна. Комбриг, на: свою відповідальність, погодився на сформування з надійної частини полку самостійної бойової одиниці. На цьому нарада кінчилась.

А тим часом на майдані повстанці, не дожидаючись результатів наради, вже розпочали енергійні дії щодо роззброєння сердобців. По обозних полкових фурманках та двоколках нишпорили жадібні козацькі очі й руки, брали нарозхват не тільки патрони, а й товстопідошовні жовті червоноармійські ботинки, мотки обмоток, теплушки, ватяні штани, продукти. Чоловіка з двадцять сердобців, навіч пересвідчившись, яке є козацьке самоправство, спробували були вчинити опір. Один з них вдарйз прикладом повстанця,

що обшукував його і спокійно переклав гаманець червоно-армійця собі в кишеню, крикнув :

__ Грабіжник! Чого береш? Дайош назад! Ато — багнетом.

Його підтримали товариші. Зітнувся обурений крик:

— Товариші, до зброї!

— Нас обдурили!

— Не давай гвинтівок!

Зчинилася рукопашна, і червоноармійців, що опирались, відтіснили до паркана; кінні повстанці, підохочувані командиром 3 кінної сотні, порубали їх за дві хвилини.

Як прийшов на майдан поручик Волков, роззброювання пішло ще успішніше. Під зливним дощем обшукували виши-куваних червоноармійців. Тут же, неподалечку від лав складали в костри гвинтівки, гранати, майно полкової телефонної команди, ящики гвинтівчаних патронів та кулеметних стрічок.

Богатирьов прискакав на майдан і, на всі боки повертаючись перед лавами сердобців на своєму розпаленому баскому коні, загрозліІЬо піднісши над головою товстолезну плетену нагайку, крикнув:

— Слу-хай сюди! Ви від сьогодні битиметесь із злодіями — комуністами та їхніми військами. Хто піде з нами цілком — той буде прощений, а хто зноровиться — тому ось така самісінька буде нагорода! — і показав нага§м на порубаних червоноармійців, вже роздягнених козаками, до білизни, звалених безформною білою купою, що під дощем мокла.

По червоноармійських рядах брижами пройшов тихий шепіт, але ніхто не сказав повним голосом жодного слова протесту, жоден не зламав рядів...

Усюди купками й поодинці сновигали піші й кінні козаки. Вони щільним кільцем оточували майдан. А біля церковної огорожі, на пригорку стояли повернуті в бік червоно-армійських шеренг, круглороті, пофарбовані назелено

сердобські кулемети, і коло них, за щитками, напоготові присіли намоклі козаки — кулеметники...

* Через годину Вороновський і Волков відібрали за списками надійних червоноармійців. їх було сто дев'яносто чотири чоловіка. Новосформована частина дістала назву "І окремого повстанського батальйону", і цього ж таки дня вийшла на позиції до хутора Белавінського, звідки вели наступ кинуті з Дінця полки 23 Миронівської дивізії. З" чутками йшли миронівські полки: 15 підкомандою Бикадорова, а 32 вів славнозвісний Мишка Блінов. Ішли вони, геть збиваючи протиставлені їм повстанські сотні. Одну з них, спішно виставлену якимсь хутором Усть — Хоперського юрту, покришили впень. Проти Блінова і вирішив Бога-тирьов виставити батальйон Вороновського, випробувати стійкість його в бойовому хрищенні...

Решта сердобців, в кількості понад 800 чоловіка, направлена була пішим порядком понад Доном до Вешенської так, як у листі на ім'я Богатирьова свого часу наказував командувач повстанськими силами Кудінов. Назирцем за ними пішли наддонським схилом три кінні сотні, озброєні сердоб-ськими кулеметами.

Перед від'їздом з Усть-Хоперської Богатирьов відправив у церкві молебень і, ледве кінчився возглас попа, що благав про дарування побіди "христолюбивому козачому воїнству",— вийшов. Йому підвели коня. Сів, поманив до себе командира одної із сотень, заслоном залишених в Усть-Хопереькій, перехилившись із сідла, шепнув йому на вухо :

— Комуністі" охороняй дужче, ніж пороховий погреб.