Читати книгу - "Загублена, Гілліан Флінн"

Він знову повиставляв рамки. Я сподівався, що навіть після промаху з вечерею у «Г'юстоні» вони залишаться наївними копами, схожими на кіношних, місцевими селюками, які повірять своєму хлопцеві: «Як скажеш, хлопче». Мені трапилися не тупі копи.

— Не знаю, що ви хочете від мене почути,— промимрив я.— Це цілком... я просто не знаю, що про це все думати. Я лише хочу знайти свою дружину.

— Ми теж, Ніку, ми теж,— запевнила Ронда.— Але тут ще одне. Оттоманка, пам'ятаєте, її перевернули догори дриґом?

Вона погладила приземкувату оттоманку, вказала на її чотири коротенькі ніжки.

— Розумієте, ця штука досить важка знизу якраз через ці малесенькі ніжки. Сидіння практично на підлозі. Спробуйте перекинути її.

Я завагався.

— Ну ж бо, спробуйте,— переконувала Боні.

Я її штурхонув, але оттоманка просто сковзнула по килиму замість перекинутися. Я кивнув. Погодився. Вона була важка якраз унизу.

— Серйозно, опустіться на підлогу, якщо потрібно, і перекиньте цю штуку догори дриґом,— наказала Боні.

Я став навколішки, нахилився, просунув руку під оттоманку і перевернув її. Навіть тоді вона піднялася, погойдалася з одного боку і впала на місце. Тож я мусив підняти її та спеціально перекинути.

— Дивно, правда? — зауважила Боні, але при цьому взагалі не здавалася здивованою.

— Ніку, ви не прибирали випадково у день зникнення дружини? — поцікавився Гілпін.

— Ні.

— Добре, бо криміналіст перевірив усе люмінолом, мені прикро це повідомляти, але ваша кухонна підлога показала позитивний результат. Там розлилася чимала кількість крові.

— У Емі ж третя група позитивна,— втрутилася Боні.— Я не маю на увазі незначний поріз, я про калюжу крові.

— О Господи,— у мене в грудях наче грудка застрягла.— Але...

— Тож ваша дружина вибралася з цієї кімнати,— промовив Гілпін.— Якось — теоретично — вона дісталася кухні, навіть не зачепивши при цьому дрібничок на тому столі якраз біля кухні, а потім впала там на підлогу, де й втратила море крові.

— А потім хтось обережно все витер,— спостерігаючи за мною, сказала Ронда.

— Зачекайте. Зачекайте. Навіщо комусь намагатися приховати кров, але розгромити вітальню...

— Ми з'ясуємо, не хвилюйтеся, Ніку,— тихенько мовила Ронда.

— Я не розумію, я просто...

— Присядьмо,— запропонувала Боні. Вона вказала на стілець за обіднім столом.— Ви що-небудь їли сьогодні? Може, зробити бутерброд абощо?

Я похитав головою. Боні по черзі грала різноманітні жіночі ролі: сильної жінки, турботливої доглядачки... Все це — щоб перевірити, яка роль забезпечить найкращий результат.

— Як справи у вашому шлюбі, Ніку? — запитала Ронда.— Ну, бо п'ять років — це не дуже далеко від семирічної кризи.

— Шлюб наче був нормальний,— повторив я.— Він і є нормальний. Не ідеальний, але все добре, добре.

Вона поморщила носа: мовляв, брешете.

— Вам здається, що вона могла втекти? — з надією промовив я.— Зімітувала місце злочину і змилася? Ну, як наречена-втікачка?

Боні почала перераховувати аргументи проти цієї теорії.

— Вона не користувалася своїм мобільним, кредитками, банківськими картками. За останні кілька тижнів вона не знімала великих сум зі свого рахунку.

— А ще ж є кров,— додав Гілпін.— Словом, не хотілося би знову здатися жорстким, але та кількість крові... Для цього потрібна серйозна... ну, я б, наприклад, сам собі такого не заподіяв. Тут мали бути досить глибокі рани. У вашої дружини сталеві нерви?

— Так. Сталеві.

У неї також серйозна фобія — страх крові, але я почекаю, поки блискучі детективи самі про це дізнаються.

— Це навряд чи,— мовив Гілпін.— Якби вона навіть завдала собі серйозної травми, то навіщо витирати кров?

— Тож будьмо чесними, Ніку,— сказала Боні, стаючи навколішки, щоб зберігати зі мною зоровий контакт, але я втупився на підлогу.— Які у вас зараз стосунки? Ми на вашому боці, але необхідно знати правду. Єдине, що виставляє вас у поганому світлі, це замовчування фактів.

— У нас були сутички.

Я пригадав Емі тієї останньої ночі в нашій спальні: її обличчя від злості вкрилося круглими червоними плямами. Вона плювалася словами, образливими шаленими словами, а я це слухав, намагаючись їх проковтнути, бо то була правда. Фактично все, що вона казала, було правдою.

— Опишіть нам ці сутички,— попросила Боні.

— Нічого особливого, звичайні чвари. Просто Емі потрібно інколи випускати пару. Вона тримає в собі купу дрібничок, а потім — бум! — але далі одразу ж заспокоюється. Ми ніколи не лягали спати злими.

— А в середу? — запитала Боні.

— Ніколи,— збрехав я.

— А ви найчастіше лаєтеся через гроші?

— Я навіть зараз не пригадаю, з якого приводу ми сваримося. Через усілякі дрібниці.

— А якою була тема сварки перед її зникненням? — з кривою посмішкою запитав Гілпін, наче промовив «піймався».

— Я вже казав, що це стосувалося омара.

— Що ще? Я певен, ви не лише через омара цілу годину верещали.

Аж тут Блікер здолав половину сходів і всунув голову між штабами перил.

— Були й інші побутові речі. Подружні питання. Котячий туалет,— наче пригадав я.— Хто прибиратиме котячий туалет.

— Ви зчинили сварку через прибирання котячого туалету,— здивувалася Боні.

— Ви ж знаєте, як усе починається. У мене довгий робочий день, а Емі сидить удома, тож, гадаю, вона може виконувати принаймні базові домашні обов'язки. Лише трішки доглядати за домом.

Гілпін здригнувся, наче хворий, збуджений з пообіднього сну.

— Ви — старомодний чоловік, так? Я теж такий. Постійно кажу своїй дружині: «Я не вмію прасувати, не вмію мити посуд. Я не готую. Тож, сонечко, я ловлю поганців, бо це я добре вмію, а ти лише інколи запихаєш у пралку трохи одягу». Рондо, коли ти була заміжня, то виконувала домашні обов'язки?

Боні здавалася щиро роздратованою.

— Я теж ловлю поганців, ідіоте.

Гілпін закотив очі, поглядаючи на мене; я майже очікував почути від нього жарт: здається, у когось ПМС. Цей чолов'яга такий передбачуваний!

Гілпін потер своє гостре підборіддя.

— Тож ви просто хотіли отримати домогосподиню,— припустив він таким тоном, наче це цілком резонно.

— Я хотів... я хотів того, чого хотіла Емі. Насправді мені було байдуже.

Тепер я апелював до Боні, детектива Ронди Боні, що принаймні частково випромінювала співчуття. «Це не щиро»,— нагадав собі я.

— Емі не могла вирішити, чим тут займатися. Вона не