Читати книгу - "Додому"

— Кому? Гладкому Ґанді чи Патрікові?

— Будь-кому. Обом. Нікому, — кивнув Майрон.

— Саме так.

Тереза, вибачившись, залишила їх, тільки-но прийшов Майрон. Вона припустила, що тепер, коли Уїн повернувся, їм із Майроном варто спакуватися та виїхати, щоб Уїн міг побути на самоті. Уїн відповів, що насолодився цілим роком самотності, що дуже вдячний і що він образиться, якщо вони підуть.

— Власний інтерес, — сказав Уїн. — Урешті-решт, до цього завжди доходить.

— Тобто?

— Тобто я не бачу приводу, навіщо Гладкому Ґанді брехати. Я не кажу, що він не збрехав би, що він не патологічний брехун, не жахлива людина, яка не тільки продає секс із неповнолітніми, а й сама бере участь у згаданому насильстві й жорстокості. Але не розумію, як ця брехня була б йому на руку.

— Може, він убив Ріса й приховує це.

Уїн підняв вільну руку і помахав у різні боки.

— Безумовно, це можливо, але я не бачу мотиву. Не виключена також імовірність, що він десь тримає Ріса і сподівається використати його пізніше як пішака. Але я так не думаю. Гладкий Ґанді був наляканий.

— Ти можеш залякати людину.

Уїн намагався не всміхнутися.

— Чи ж я не можу? О, а ще зі мною був наш давній дружбан.

— Хто?

— Зорра.

— Серйозно? — витріщився Майрон.

— Ні, — відказав Уїн таким сухим тоном, від якого саме по собі могло запалати вогнище. — Я вигадав це.

— Ти і Зорра, — Майрон зробив іще ковток. — Дідько, мені лячно вже від самої думки про це.

— Я запропонував Гладкому Ґанді позбутися своїх проблем з нами, віддавши нам Ріса. Гадаю, він ухопився б за цей шанс, якби міг.

Якусь мить вони сиділи мовчки.

— Ми завжди знали, що була така ймовірність, — сказав Майрон.

— Що Ріс мертвий?

— Так.

— Авжеж, — кивнув Уїн.

— Але нам ще багато треба зробити. Ми навіть не знаємо напевне, чи Патрік — це Патрік.

— Ми дивимося на початок, — мовив Уїн, — і на кінець.

— Так, ти казав таке. Мабуть, варто запхати це в печиво з передбаченнями.

— Зорра, — сказав Уїн.

— Що з ним?

— Я відрядив його у Фінляндію.

Майрон замислився.

— Знайти няньку.

— Няньку-іноземку, — виправив Уїн.

— Я не закочу очі.

— Її ім’я, якщо пригадуєш, Вада Лінна.

— Пригадую.

— Її більше не існує.

— Перепрошую?

— Їй мало б бути двадцять вісім. Немає жодної Вади Лінни у Фінляндії — чи деінде, як на те пішло — приблизно такого віку.

Майрон трохи подумав.

— Вона змінила ім’я.

— Боже, але ж ти кмітливий.

— З огляду на пильну увагу преси через викрадення, це не дивно.

— Можливо, — погодився Уїн. — Окрім того, її батька також більше не існує.

— Він міг померти.

— Немає запису про це. Здається, вони обоє зникли.

Майрон замислився.

— Тож яка твоя версія?

— Поки ще немає путньої. Тому я дав це завдання Зоррі.

— Упевнений, що це розумно?

— Чому б ні?

— Може статися, що ти використовуєш смолоскип там, де треба лише сірник.

— Я завжди послуговуюся смолоскипом, — усміхнувся Уїн.

Не посперечаєшся.

Уїн відхилився на спинку й поклав ногу на ногу.

— Тепер обговорімо решту по порядку, гаразд?

Майрон розповів йому про все: про візити в будинок Мурів, думки Міккі та Еми, викрадення Емою зубної щітки й волосся для ДНК (тут Уїн широко усміхнувся), про повідомлення, реакцію Чіка, Темрін Роджерс — геть усе. Вони обговорювали, аналізували, розглядали безглузді версії, які заводили в глухий кут.

Вони закінчили тим, чим і почали.

— Ми скажемо Брук, про що сповістив Гладкий Ґанді?

— Тобі вирішувати, — відповів Уїн, подумавши.

— Мені? — здивувався Майрон.

— Так.

— Не збагну. Чому?

— Просто, — Уїн поклав склянку й зчепив пальці, — тобі це краще вдається, ніж мені.

— Ні, не краще.

— Не прикидайся скромним. Ти об’єктивніший. Твої судження розсудливіші. Ми з тобою робимо це вже давно — допомагаємо тим, хто в біді, знаходимо зниклих людей, рятуємо тих, хто цього потребує, хіба ні?

— Так.

— І в кожній ситуації ти лідер. Я в групі підтримки. Я твої м’язи, якщо бажаєш. Ми партнери, команда, але, щоб дотриматися цієї влучної метафори, ти капітан команди. Я припускався помилок.

— Я теж.

Уїн похитав головою.

— Я не мав убивати всіх тих трьох чоловіків першого ж дня. Я міг зберегти одному життя. Я міг запропонувати їм гроші, щоб вони відчепилися. Річ у тому, що я досить об’єктивний, аби знати, що не можу бути об’єктивним. Ти бачив вираз обличчя Брук?

Майрон кивнув.

— Ти знаєш, — додав Уїн, — що я дбаю лише про кількох людей.

Майрон не відповів.

— Ти знаєш, що коли я дбаю, я роблю це так несамовито, що не завжди буваю розсудливим. Ми досягали успіху раніше, коли ти був лідером.

— Ми також і хибили, — сказав Майрон. — Ми втратили багатьох людей.

— Так, — погодився Уїн, — але ми перемагали частіше, ніж програвали.

Уїн чекав, що Майрон щось відповість.

— Брук хотіла би знати, — промовив Майрон. — Варто сказати їй.

— Ну гаразд.

— Але спершу, — додав Майрон, — пред’явімо Патріку те, що ми знаємо.

* * *

По телефону нічого не доб’єшся, тому Майрон та Уїн рушили до будинку Мурів у Нью-Джерсі. Двері ніхто не відчинив. Майрон зазирнув у вікно гаража. Машини не було. На подвір’ї Уїн помітив знак «Продаж».

— Бачив це? — запитав Уїн.

Майрон кивнув.

— Вони всі переїжджають у Пенсильванію, щоб бути ближчими до Гантера.

— У тебе є адреса Гантера?

— Є.

Майрон витяг мобільний та відкрив карту.

— Згідно з інформацією, ми дістанемося туди за годину й п’ятнадцять хвилин.

— Можливо, — сказав Уїн, — я кермуватиму.

Менше ніж за годину вони доїхали до ґрунтової дороги глибоко в лісі. Проїзд був заблокований ланцюгом. На іржавій табличці написано:

ОЗЕРО ШАРМЕЙН — ПРИВАТНА ТЕРИТОРІЯ

Майрон вийшов з машини. На одному кінці ланцюга висів замок. Майрон вдарив його підбором. Замок зламався. Ланцюг упав на землю з глухим металічним звуком.

— Ми порушуємо чуже право власності, — заявив Майрон.

— Живемо на лезі ножа, старий друже. Саме там мешкають усі позитивні герої.

Вони їхали по ґрунтівці, а озеро Шармейн поставало перед ними у всій своїй величі. Сонце виблискувало на поверхні води. Майрон перевірив карту. На ній було вказано повернути на інший бік озера. Вони різко завернули ліворуч і проминули рублений будиночок, який, здавалося, міг існувати лише в старих фільмах. Перед ним була припаркована машина з номерами доктора медицини. На веранді чоловік приблизно Майронового віку повільно розмотував ліску так граціозно, наче зразок досконалості. Тоді передав вудку маленькому хлопчикові та обійняв за талію жінку. Вони стояли там, ця щаслива сім’я з трьох людей,