Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

розбитих вікон, поруйнованих сходів, перекошених балюстрад, темних облич і невідомих запахів. Він звертав від Саут Мейн до Саут Вотер, досліджуючи корабельні доки, де ще стояли шхерні пароплави[92], а тоді повертався у північному напрямку повз товарні склади з крутими дахами, збудовані 1816 року, і широку площу біля Великого Мосту, де ще стоїть Критий Ринок, зведений 1773 року, зі своїми давніми арками. На цій площі він часто зупинявся, щоб насолодитися виглядом чарівного середмістя, яке здіймалося на східному схилі річки, прикрашене двома ґеорґіанськими шпилями і увінчане церквою Християнської науки, як Лондон увінчаний собором Святого Павла. Найбільше він любив приходити туди надвечір, коли призахідне сонце торкає променями Ринок і фарбує в золото старі дахи й дзвіниці, і магічна атмосфера оповиває причали, де давним-давно ставали на якір кораблі Ост-Індської торгової компанії. Від довгого споглядання йому ставало майже млосно, він сповнювався поетичної любові до цього місця і з таким серцем у сутінках підіймався схилом додому повз стару білу церкву і вузькі стрімкі провулки, де у маленьких вікнах і ліхтарях над сходами з вигадливими кованими поручнями починали мерехтіли жовті вогники.

Трохи згодом Чарльз став шукати яскравих контрастів. Він проводив половину прогулянки серед розрухи колоніальних районів на північ від його дому, де пагорб збігає до нижньої частини Стемперз-Хіллу, на якому ґетто і чорний квартал скупчилися навколо Бостонської станції, звідки ще до революції відправляли поштові карети; іншу ж половину прогулянки присвячував ошатним, заможним районам біля Джордж, Беневолент, Павер та Вільямз-стріт, де на старому пагорбі у своєму первісному вигляді стоять багаті маєтки і з-за парканів видніються сади, а стрімкі зелені вулички зберігають безліч солодких спогадів. Ці прогулянки, а також і старанні студії, які їх супроводжували, очевидно, призвели до того, що улюблені Чарльзові старожитності врешті-решт витіснили реальний світ з його свідомості; вони й підготували ґрунт, на який тієї фатальної зими 1919–1920 року впали перші зерна божевілля, які зрештою розродилися такими дивними і жахливими плодами.

Доктор Віллетт упевнений, що аж до цієї лиховісної зимової переміни Чарльзове захоплення старосвітщиною не мало жодних нездорових ознак. Його мало цікавили цвинтарі, окрім як через їхню химерність та історичну цінність, а чогось подібного до жорстокості чи насильницьких інстинктів у нього не було й сліду. Тоді якось непомітно почали розвиватися події, пов’язані з його минулорічним генеалогічним відкриттям, коли серед своїх предків по материнській лінії він знайшов одного довгожителя на ймення Джозеф Кервен, який приїхав із Салема у березні 1692 року[93] і про якого ходили дуже дивні й жахливі чутки.

Чарльзів прапрадід Велкам Поттер 1785 року одружився із такою собі «Анною Тіллінґаст, донькою пані Елізи, доньки капітана Джеймса Тіллінґаста», про батька якої в родині не збереглося жодних відомостей. Наприкінці 1918 року, вивчаючи рукописний том метричної книги, юний генеалог натрапив на запис, в якому йшлося про офіційну зміну імені, за яким 1772 року пані Еліза Кервен, вдова Джозефа Кервена, разом зі своєю семирічною донькою Анною, повертала собі дівоче прізвище Тіллінґаст на підставі того, що «ім’я її Чоловіка вкрите Ганьбою з причин, котрі одкрилися після його Кончини, оскільки остання потвердила раніші поговори в громаді, хоч і не йняті на віру покірною Жоною, аж поки не відпали всі сумніви в їх Правдивості». Чарльз знайшов цей запис випадково, коли розділив два аркуші, які хтось ретельно склеїв і приховав це, змінивши нумерацію сторінок.

Юнак одразу зрозумів, що знайшов свого досі невідомого прапрапрадіда. Його радість була подвійна, бо він уже якось натрапляв на неясні побіжні спогади про цього чоловіка — про нього залишилося так мало записів (якщо не рахувати тих, які стали зараз доступні широкому загалу), що складалося враження, ніби всі назавжди хотіли забути про його існування. Та ця знахідка була настільки унікальною і неочікуваною, що виникало запитання, чим же його пращур так завинив, що колоніальні реєстратори настільки скрупульозно старалися приховати це і викинути його з історії. Можна було припускати, що підстави для цього були вельми серйозні.

Досі Чарльз задовольнявся романтичними рефлексіями про Джозефа Кервена, та, дізнавшись про свою спорідненість із цим очевидно табуйованим персонажем, він почав систематично вишуковувати про нього все, до чого міг дотягтися. І в цих захопливих пошуках він спромігся на більший успіх, ніж міг очікувати. Старі листи, щоденники і зшитки неопублікованих мемуарів на вкритих павутиною провіденських горищах та в інших подібних місцях містили багато уривків, які їхні автори не повважали за необхідне спалити. Одного разу Чарльз знайшов деякі записи навіть у Нью-Йорку, в музеї Френсис-Таверн, де зберігалася частина род-айлендської кореспонденції. Та найважливішою подією — тією, що, на думку доктора Віллетта, й призвела до остаточної деградації юнака, — була знахідка за дерев’яними панелями у напівзруйнованому будинку в завулку Олні у серпні 1919 року. Вона, поза сумнівом, стала тим, що відкрило вхід до найчорнішої з безодень.

II. Минуле і його жахи

1

Якщо вірити переказам, які відшукав Чарльз, Джозеф Кервен був особою незвичайною, загадковою та зловісною. Він утік із Салема до Провіденса — відомого притулку диваків, вільнодумців і дисидентів[94] — на початку великого відьомського переполоху, боячись звинувачень за свою відлюдькуватість та дивні хімічні й алхімічні досліди. Джозеф був блідим чоловіком років тридцяти. Невдовзі він став повноправним громадянином Провіденса, а згодом придбав земельну ділянку північніше від будинку Ґреґорі Декстера біля підніжжя Олні-стріт. Його дім стояв із західного боку Стемперз-Хілл на Таун-стріт, яку пізніше перейменували в завулок Олні. 1761 року він побудував на тому самому місці інший будинок, трохи більший, — він і досі там стоїть.

Найперше, що дивувало всіх у Джозефі Кервені, було те, що він не надто постарів відтоді, як приїхав. Він зайнявся судноплавним підприємництвом, придбав корабельню поблизу бухти Майл-Енд, 1713 року допомагав відбудувати Великий Міст[95], а в 1723 році став одним із засновників Конгрегаційної Церкви на пагорбі, але завжди залишався непримітним чоловіком тридцяти-тридцяти п’яти років. Коли минуло кількадесят років, ця його особливість почала привертати загальну увагу, та Кервен завжди пояснював це тим, що має добру спадковість і провадить аскетичне життя, яке його не виснажує. Городяни не могли збагнути, як така смиренність вживалася з незрозумілими роз’їздами купця і світлом, що ночами горіло в його вікнах, тож вони залюбки вигадували інші причини його вічної молодості і довголіття. Закоренилася думка, що Кервенові постійні змішування і переганяння хімічних реактивів були безпосередньо пов’язані з його виглядом. Ходили чутки про невідомі речовини, які він на своїх кораблях привозив із Лондона та обох Індій[96] або купував у Ньюпорті, Бостоні та Нью-Йорку; а коли старий доктор Джейбз Бовен приїхав з Рехобота і напроти Великого Мосту відкрив аптеку під вивіскою «Одноріг і Ступка», то поширилися розмови про зілля, кислоти і метали, які мовчазний відлюдник весь час замовляв і купував у новому закладі. Гадаючи, що Кервен володів якимись дивовижними і таємничими медичними здібностями, багато людей з різними болячками зверталися до нього по допомогу. Та хоч він і поводився так, що їхня віра в це тільки посилювалася, і завжди давав своїм «пацієнтам» різнобарвні мікстури, насправді їх лікувальна дія була