Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

Приватні листи і щоденники того періоду відкривають багато причин, чому Джозефа Кервена вважали диваком, боялися і, врешті-решт, цуралися його, ніби чуми. Всі знали про його лихозвісну любов до цвинтарів, на яких його можна було зустріти вдень і вночі за будь-яких обставин, хоча ніхто й не заставав його за якимись справді огидними речами. На Потаксетському шляху в нього була ферма, де він переважно проводив літо і куди часто їздив верхи то в розпалі дня, то посеред ночі. Здавалося, єдиними його слугами і сторожами на цій фермі була пара понурих пристаркуватих нарраґансеттів[97]: німий, вкритий дивними шрамами чоловік і страшна, мов опудало, дружина — можливо, через домішку негритянської крові. У прибудові була лабораторія, де Кервен проводив майже всі свої хімічні досліди. Допитливі вантажники і кур’єри, які доставляли пляшки, пакунки і коробки до маленьких затильних дверей ферми, ділилися враженнями про чудернацькі флакони, тиглі[98], перегінні куби і горнила, які вони помічали у низькій заставленій полицями кімнаті. Вони, перешіптуючись, пророкували, що мовчазний «хемік» — очевидно, маючи на увазі алхіміка — вже ось-ось має винайти філософський камінь. Найближчі сусіди — Феннери, які жили за чверть милі від ферми, — розповідали дещо цікавіші історії про дивні звуки, які, за їхніми словами, ночами долинали від будинку Кервена. Вони розказали, що чули крики і затяжні завивання, а ще їм не подобалося те, що він тримає величезне стадо худоби, яке позагачувало пасовиська, бо одному старому чоловікові з парою слуг вочевидь не потрібно стільки м’яса, молока і вовни. Стада оновлювалися щотижня: він купував скотину в кінґстонських фермерів. Та найбільше їм дошкуляла кам’яна будівля біля ферми з вузькими високими прорізами замість вікон.

Роззяви, які любили вештатися поблизу Великого Мосту, також мали багато історій про дім Кервена в завулку Олні, але не про новий, збудований у 1761-му — коли власникові вже мало би виповнитися зо сто років, — а про перший: низький, із двосхильним дахом, горищем без вікон і обшитими ґонтом стінами. Після знесення будинку Кервен ретельно прослідкував, щоб усі його дошки спалили дотла. Щоправда, це місце було менш загадковим, проте світло, що горіло ночами, двоє мовчазних темношкірих прислужників, понуре нерозбірливе бурмотіння старезного економа-француза, величезна кількість їжі, яку привозили в дім, де жило всього четверо людей, і природа деяких голосів, що вели приглушені розмови у геть неслушний час, разом із легендами про потаксетську ферму принесли цьому місцю недобру славу.

У вищих колах також полюбляли попліткувати про дім Кервена, оскільки по приїзді він поступово влився у церковне і торговельне життя міста і, властиво, зазнайомився з поважними людьми, з якими міг підтримувати товариство завдяки хорошій освіті. Він був із добропорядної родини: салемські Кервени, чи Корвени, були відомі у всій Новій Англії. Згодом з’ясувалося, що Джозеф Кервен замолоду багато подорожував, деякий час пожив у Англії і принаймні двічі здійснив подорож на Схід, а за манерою спілкуватися — коли він був такий ласкавий її проявити — Кервен справляв враження освіченого й вихованого англійця. Та з тих чи тих причин його зовсім не цікавили інші люди. Хоча він ніколи й не проганяв гостей, та був завжди таким замкнутим і заглибленим в себе, що ніхто не наважувався з ним заговорити, побоюючись, що будь-які слова звучатимуть безглуздо.

Іноді в його поведінці проступала якась таємнича, ущиплива насмішка, ніби він зневажав усіх людей за їхню тупість, бо сам уже встиг побувати у дивніших, яскравіших світах. Коли 1738 року з Бостона приїхав відомий своєю дотепністю доктор Чеклі, щоб зайняти посаду пастора у Королівській Церкві, він, звісно, завітав до Кервена, про якого так багато встиг почути; та йому не довелося надовго там затриматися — за його словами, у бесіді з господарем він відчув якусь зловісну затаєність. Якось одного зимового вечора, обговорюючи Кервена з батьком, Чарльз Ворд сказав, що ладен був би багато віддати, аби дізнатися, що ж насправді старий дивак сказав був тому спритному ксьондзові, та всі щоденникові записи погоджуються на тому, що доктор Чеклі навідріз відмовився повторювати почуте вголос. Добродій був неабияк шокований і звідтоді при кожній згадці про Джозефа Кервена втрачав свою славнозвісну витончену дотепність.

Дещо зрозумілішою була причина того, чому інший пан з вищих кіл уникав цього чванливого відлюдника. 1746 року пан Джон Меррітт, літній джентльмен з літературними і науковими вподобаннями, приїхав із Ньюпорта до Провіденса, який стрімко розвивався і заживав дедалі більшої слави, й побудував собі резиденцію на Перешийку, де зараз елітний район. Він жив у комфорті й розкошах, першим у місті став тримати екіпаж і ліврейних лакеїв і дуже пишався своїм телескопом, своїм мікроскопом і своєю добірною бібліотекою англійських та латинських книжок. Почувши про Кервена як про власника найкращої книгозбірні у Провіденсі, пан Меррітт одразу ж його навідав і був прийнятий значно ґречніше, ніж усі попередні візитери. Він був захоплений розмаїттям Кервенової бібліотеки, яка, окрім давньогрецьких, латинських та англійських класиків, містила також дивовижну колекцію філософських, математичних та наукових праць, зокрема Парацельса, Аґріколи, ван Гельмонта, Сільвія, Ґлаубера, Бойля, Бургаве, Бехера і Шталя[99], тож Кервен запропонував йому відвідати свою лабораторію на фермі, куди він раніше нікого не запрошував, і вони відразу ж вирушили туди в екіпажі пана Меррітта.

Пан Меррітт стверджував, ніби не бачив на фермі нічого особливо страшного, але згадав, що самого погляду на книжки з ворожбитства, алхімії та теології, які Кервен зберігав у вітальні, було достатньо, щоб викликати в нього довічну огиду. Ймовірно, вираз обличчя власника під час оглядин також зіграв значну роль у створенні цього враження. Незвичайна колекція, окрім класичних праць, які навіть пан Меррітт не хотів би мати у своїй бібліотеці, містила практично всіх відомих людству каббалістів, демонологів та чародіїв і була скарбницею знань у вельми сумнівних царинах алхімії та астрології. Там були Гермес Трисмегіст у редакції Менара[100], Turba Philosophorum[101], Liber Investigationis Ґебера[102], Ключ до мудрості Артефіуса[103], кабалістична книга Зоар,[104] праці Альберта Великого в редакції Пітера Джеммі[105], Ars Magnaet Ultima Раймунда Луллія в редакції Цецнера[106], Thesaurus Chemicus Роджера Бейкона[107], Clavis Alchimiae Фладда[108] і De Lapide Philosophico Трітенія[109]. Особливо багато в Кервена було середньовічних єврейських та арабських авторів. Пан Меррітт узяв до рук фоліант під назвою Qanoon-e-Islam[110] і аж зблід, коли виявилося, що під обкладинкою насправді був Некрономікон — заборонена книга божевільного араба Абдула Альхазреда, про якого він чув стільки жахливих речей кількома роками раніше, після відкриття страхітливих обрядових звичаїв у маленькому рибальському селі Кінґзпорт, що в провінції Массачусетс-Бей.

Та, хоч як це дивно, найбільше старого джентльмена насторожила одна невеличка деталь. На великому столі з дорогого дерева лежав потріпаний примірник Борела, на полях і між рядками якого було багато нерозбірливих Кервенових нотаток. Книга була розгорнута посередині, і в одному абзаці рядки були підкреслені