Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

— А ти ще питаєш, чому я мовчала, — шумно дихаю, стискаючи краї столу. — Ти знову вирішуєш за мене, Даміре. У мене немає ні вибору, ні права голосу. Якщо ти таким бачиш сімейне життя, то мені таке не потрібно.

Я підіймаю погляд на чоловіка, чекаю, що він тепер скаже. Дамір стискає щелепу, жовнами грає. Мої слова явно злять його. А я з гіркотою передбачаю, що зараз Алієв зірветься. Знову покаже свій характер. І це буде найкращим доказом, що між нами нічого не змінилося.

Алієв мовчки підводиться. Наближається до мене, стискає спинку стільця, розгортаючи його. Ніжки скриплять об підлогу, змушуючи поморщитися. Я опускаю голову, бажаючи сховатися від його погляду.

Але Даміру це не заважає. Він просто сідає навпочіпки, торкається мого обличчя. Шкіра в нього гаряча, я мурашками покриваюся. Чоловік заправляє моє волосся за вухо, заглядає в очі.

— Я не вирішую за тебе, — вимовляє повільно, підбираючи слова. — Є рекомендації лікаря, яких потрібно дотримуватися. Марія Андріївна готує те, що піде тобі на користь.

— Але тобі готує інше. У мене несмачна каша, а в тебе…

— Сиру рибу тобі не можна, — каже суворо. — Я запам’ятав список. І занадто жирне теж. Потрібно берегти себе, Ель. Твоєму… Нашому малюкові потрібно зміцніти.

На слові «наш» губи чоловіка розповзаються в дурній усмішці. Він ніби все ще не може повірити, що це його дитина. І мені теж складно усвідомлювати, що Дамір радий малюку.

Так дивно. Алієв навіть не сумнівається в моїх словах, не вимагає підтвердження. Він настільки довіряє мені, що більше не порушує тему батьківства. Невже йому лише потрібно було почути моє зізнання?

— Добре, — раптом погоджується, погладжуючи мою щоку. — Давай ми будемо снідати однаково? Мені не принципово.

— Ти пропонуєш це тому, що любиш вівсянку? — хмикаю, потроху заспокоюючись.

— Ненавиджу, — Дамір усміхається, і я відповідаю йому несміливою усмішкою. — Але готовий на такі жертви.

— Угу, а потім на роботі з’їси щось нормальне? Я знаю тебе, Алієв, страждати тут буду я одна.

— Тоді обговори список із Марією Андріївною, вкажи, що ти не любиш. Еліно, ніхто думки читати не вміє. Не потрібно всіх навколо вважати ворогами, які хочуть зробити тобі погано.

— Я не вважаю Марію Андріївну ворогом! Тільки тебе.

— Вже добре. Сам на сам розбиратися легше.

Чоловік у приголомшливо гарному настрої, раз так легко розмовляє зі мною, терпить витівки, а не зривається, як зазвичай. І мені стає легше.

Я сама собі готую інший сніданок. Сир із фруктами та медом. Дамір щось бурмоче про контроль над молочною продукцією, але відкрито нічого не вимовляє. Я вважаю це маленькою перемогою.

А після ми вирушаємо на прогулянку. Погода стоїть надзвичайно гарна, тепло. Усе навколо зеленіє, і людей майже немає. Розпал дня, усі на роботі. А матусі з дітьми йдуть на денний сон, тому ми з Даміром самі.

— Добре тут, правда? — вимовляю перше, що спадає на думку. — Я люблю тут гуляти.

— Гуляй, хто тобі забороняє? — чоловік знову дивиться на мене. Робить це постійно. — Я не тримаю тебе під замком.

— Мені незатишно, що твоя охорона всюди слідує за мною. Ти можеш їх відкликати? Я більше не втечу. Напевно.

— Напевно?

Дамір гальмує, розвертає мене до себе. У його очах спалахують небезпечні вогники, ось-ось розгориться пожежа. Але неможливо вдавати, що все раптом стало добре й минулого не існує.

— Адже ми все вирішили, — стримано вимовляє чоловік. — Що знову не так?

— Вирішили? — запитую гірко. Прикриваю очі, випалюючи правду: — Ні, Даміре, ми нічого не вирішили. І між нами нічого не змінилося. Поки що, — додаю швидко.

Повисає тиша, від якої мені моторошно. Алієв вражено мовчить, явно добираючи слова. Мені шкода, що я псую такий чудовий день, але прикидатися не можу.

Нічого путнього не вийде, якщо ми просто мовчатимемо і вдаватимемо, що все різко змінилося. Це як із раною. Спочатку її потрібно промити від бруду та інфекцій, а потім уже лікувати.

Зі стосунками так само, мабуть. Я не спец, але мені здається, що так буде правильніше. Відверто поговорити, спокійно. Обговорити всі деталі, а вже після будувати щось нове.

Можливо, Даміру легко відпустити минуле. Або він чудово грає, відкидаючи всі наші проблеми якомога далі. Але я так не вмію. І розумію, що це не допоможе. Я просто хоронитиму сумніви в собі.

І чим це відрізняється від того, що було раніше?

— Точніше, — продовжую, поки чоловік не почав говорити. — Змінилося дещо, але все це дуже складно. Я не здатна просто забути й жити далі. Ти… Ох.

Я зітхаю, намагаючись підібрати слова. Воювати та сваритися з Даміром значно простіше, ніж розмовляти відверто.

Чоловік стискає мою долоню, але не перебиває. Я розслабляюся, відчуваю від нього підтримку. Нарешті наважуюся відкрити очі, а не ховатися від проблеми в темряві.

Дамір хмуриться, його погляд бігає по моєму обличчю. Я розумію, що йому теж складно мовчати й слухати все, але він намагається.