Читати книгу - "Дівчина друга. Притворись моєю, Єва Скайлер"

 — Ну... я пішов?  — ніяково переступаючи в дверях, сказав Денис.                                                                              

 — Удачі, — усміхнулася по-дружньому.                                

 У мене не було причин ображатися на Дениса. Він по-своєму був уважний до мене, хай і піклувався не так сильно, як Шведа, але й в біді не кидав. Заварював чай, коли хворіла, ходив до аптеки, прибирав раз на тиждень, нехай і рідко, майже не готував, але мив за собою посуд, не ображав.                                                        

 Ми дивилися разом фільми, спортивні програми, грали у приставку, кудись вибиралися. Гуляли нехай і не так часто, як хотілося б. Ми просто різні. Я не його дівчина, а він не мій хлопець. Ми були зручні один для одного, але тепер наші шляхи розходяться.                                      

 — Дякую за все, — подякувала щиро, але від обіймів ухилилася. – Іди.                                                                         

 — Будь щаслива, — побажав Денис і зачинив за собою двері.                                                                                               

 Вранці сталося те, до чого я була взагалі не готова. У двері зателефонували, розбудивши дзвінком. Подивилася на годинник і незадоволено скривилася.   

 Кого так рано принесло? Мені ж сьогодні на другу...    

 Болісно застогнала, встаючи з ліжка і поплелася до передпокою.                                                                                

 — Хто? — спитала хрипко, не поспішаючи відчиняти.     

 — Шведа в пальто, — пролунало глузливе з-за дверей. — Навіщо на засувку зачинилася? Я не зміг відкрити, довелося дзвонити.                                                                   

 Роздратовано клацнула замком і відчинила двері, палаючи люттю.                                                                          

‍ — Поверни ключі, — і простягла розкриту долоню.          

 Мене шльопнули по цій долоні і безцеремонно увійшли.                                                                                       

 — Збирайся, золотко.                                                                

 — Ти з глузду з'їхав? — спитала, потираючи сонні очі. — Іди додому, благаю тебе. Дай поспати.                                

 — Нє-а, — нахабно усміхнувся гад, заглядаючи мені у виріз піжамного топу.                                                               

 Зніяковіло прикрилася руками, відступаючи.                   

 — Не хочеш і не треба, але я спатиму, — буркнула і попрямувала назад до кімнати. Мажор скинув кросівки і увійшов слідом.                                                       

 — Як я й думав, — сказав самовдоволено. — Ден з'їхав.

 — Це не твоя заслуга, — шпурнула в нього подушку і впала на ліжко, намагаючись завернутися в ковдру.    

 — А чия ж? — пролунав шепіт над головою. Вже приповз. От гад! — Хіба не я став причиною ревнощів Дена? Думаю, він не витримав того, що ти зависаєш зі мною і пішов.                                                                                

 Ось тому я й не хотіла, щоб цей розпещений мажор знав про наше розлучення завчасно.                                  

 — Закатай губу, — зітхнула, перевертаючись на спину. Даремно…                                                                                      

 Шведа навис наді мною, упираючись коліном у матрац.                                                                                           

 — Ти, коли сонна, то така мила... – Протягнув низько, забираючись рукою мені під піжамний топ.                      

 — Ти що твориш? — скинула його руку і різко встала. — Пфф...                                                                                             

 Гад розвалився на підлозі і сміявся.                                    

 — Загалом я хотів з тобою поснідати, ти мені заборгувала. Потім відвезу до універу, а потім у нас є ще одна справа.                                                                          

 — Яка? — Насторожилася у відповідь.                                

 — Дізнаєшся, — усміхнувся він, скуйовдивши волосся. — Допоможеш встати?                                                              

 — Сам собі допоможи, — фиркнула і, поспіхом відвернувшись, попрямувала до ванни.                              

 Аби тільки не побачив, як я хвилююся. А якщо ще й долоню до грудей прикладе, почує, як шалено б'ється моє серце.                                                                                    

 Схоже, мені треба освіжитись...