Читати книгу - "На лезі клинка"

І Джезаль проштовхнувся повз свого товариша у коридор.

— Що тут діється? — почув він слова Веста, виходячи з кімнати. — Ти що, п'яна?

Лють Джезаля з кожним кроком росла і росла, аж поки не почала його душити. Його образили! Жорстоко і незаслужено образили! Стискаючи і розтискаючи кулаки, він зупинився посеред коридору, тремтячи від гніву, форкаючи носом так, наче щойно пробіг десять миль. Та ще й жінка! Жінка! Крім того, ще й клята простолюдинка! Як вона посміла? Він гайнував на неї час, сміявся з її жартів, вважав її привабливою! Така увага мала би бути їй за честь!

— Йобана сука! — видихнув він собі під ніс.

Джезаль був не проти повернутись і сказати їй це в обличчя, але було вже запізно. Він озирнувся, шукаючи, що можна вдарити. Як відплатити їй? Як? І тут його осяяло.

Довести їй, що вона помилялася.

Так, справді. Довести їй і тому покаліченому виродку Ґлокті, що вони неправі. Він покаже їм, як вміє трудитись. Покаже, що він не дурень, не брехун і не мамин мазунчик. Що більше Джезаль про це думав, то більше бачив у цьому сенсу. Він виграє клятий Турнір, ось що! Це швидко зітре усмішечки з їхніх облич!

Джезаль жваво рушив коридором, а в його грудях почало зароджуватись нове, досі незнайоме відчуття. Відчуття мети. Так, саме це. Можливо, ще не надто пізно для пробіжки.

Як дресирують собак

Сам Ґлокта, навпаки, лаявся, совгався, морщився, чухався й облизував порожні ясна.

«Чого вони так довго? Ще кілька хвилин, і я, чого доброго, засну, гепнуся у смердючий канал і втоплюсь. Ото буде сміхота».

Він поглянув на маслянисту, смердючу воду, що хлюпала і заходилася брижами внизу.

«Біля доків знайшли тіло, роздуте від морської води, таке страшне, що й годі впізнати...»

Фрост у темряві торкнувся його руки і вказав м'ясистим білим пальцем на дальній кінець вулиці. У їхній бік повільно рухалося троє чоловіків. Вони йшли ледь вихлюватою ходою, притаманною людям, які проводять багато часу на кораблі і звикли втримувати рівновагу на хиткій палубі.

«Ось і перша половина нашої маленької компанії. Краще пізно, ніж ніколи».

Трійця моряків дійшла досередини мосту, що простягався над каналом, і зупинилася десь за двадцять кроків від них. Ґлокта добре чув звучання їхніх голосів — зухвале, впевнене, із просторічним акцентом. Він відсунувся ще глибше у тінь.

Тепер кроки долинули з протилежного боку — цього разу швидші. Вулицею спішило ще двоє чоловіків. Один із них, довгов'язий чоловік у дорогому хутрі, підозріло роззирався навкруги.

«Це, певно, Ґофред Хорнлах, старший мерсер. Наша людина».

Його супутник мав на поясі меч, а на плечах ніс важку дерев'яну скриню.

«Слуга й охоронець, або і те, й інше. Він нам не цікавий».

Коли вони наблизились до моста, Ґлокта відчув, як волосся на його шиї настовбурчилось. Хорнлах швиденько перекинувся парою слів з одним із моряків — тим, котрий мав пишну коричневу бороду.

— Готовий? — прошепотів він до Фроста.

Практик кивнув.

— Ані руш! — загорлав Ґлокта. — В ім'я Його Величності!

Слуга Хорнлаха різко обернувся, з грюкотом кинувши скриню на міст, і потягнувся за шпагою.

Із темряви по інший бік дороги долинув тонкий бренькіт тятиви. Слуга здивовано форкнув і повалився ниць. З тіней вигулькнув практик Фрост і важкою ходою рушив дорогою.

Хорнлах спершу вирячився на труп свого охоронця, а тоді перевів погляд на кремезного альбіноса. Потім обернувся до моряків.

— Допоможіть мені! — закричав Хорнлах. — Зупиніть його!

Їхній ватажок лише всміхнувся.

— Це навряд.

Двійко його супутників неспішно перегородили міст. Мерсер, спотикаючись, відсахнувся і зробив нерішучий крок в сторону тіней по інший бік каналу. В проході перед ним з'явився Северард, на плечі якого покоївся арбалет.

«Якби то був не арбалет, а букет квітів, могло би здатися, що він іде на весілля. Ніколи не подумаєш, що він щойно вбив людину».

В оточенні незнайомців Хорнлах лише дурнувато озирався. Його очі розширились від страху та здивування, коли до нього наблизилися два практики і Ґлокта, котрий шкандибав позаду.

— Але ж я заплатив вам! — з розпачем крикнув Хорнлах морякам.

— Ти заплатив мені за спальне місце, — сказав капітан. — За вірність плата окрема.

Масивна біла рука практика Фроста опустилася на плече мерсера, змусивши його стати навколішки.

Северард підійшов до охоронця, підчепив брудним носаком свого чобота тіло і перевернув його на спину. Труп втупив осклілі очі в нічне небо, з шиї у нього стирчало оперення випущеної з арбалета стріли. Кров біля нього у світлі місяця видавалась чорною.

— Мертвий, — ні з того ні з сього брякнув Северард.

— Не дивно — йому в шию влучила стріла, — відказав Глокта. — Прибери його, добре?

— Буде зроблено.

Северард схопив охоронця за ноги і закинув їх на парапет, а тоді вхопив тіло під пахви і з силою, крекчучи, скинув тіло з моста.

«Так вміло, так спритно, так відточено. Видно, що він це робить вже не вперше».

Труп шубовснув у мулисту воду.

Фрост тим часом міцно зв'язав руки Хорнлаха за спиною і надів йому на голову мішок. Коли в'язня почали зводити на ноги, він почав вищати.

Ґлокта і собі пошкандибав до трьох моряків, розминаючи затерплі ноги після тривалого стояння у провулку.

— Ну ось і все, — сказав інквізитор, дістаючи важкенький гаман з-за лацкана свого плаща. Він затримав його над виставленою рукою капітана. — Скажіть мені, що сталося цієї ночі?

Старий моряк усміхнувся, а його обвітрене лице зморщилося, наче шкіряний чобіт.

— Мій вантаж почав псуватися і нам потрібно було вирушати з першим припливом, про що я йому сказав. Ми півночі прочекали біля смердючого каналу, і що ви собі думаєте? Виродок так і не з'явився.

— Чудово. Саме таку історію я би розповів у Вестпорті, якби у когось виникли питання.

Капітан прикинувся ображеним.

— Але ж все так і сталось, інквізиторе. Які історії ще можуть бути?

Глокта