Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Смажать устриць? – Аліна з недовірою подивилася на хлопця. – Що ти за дурню таку несеш? Хто ж устриць смажить?
– Чому дурню? – образився хлопець,– Їхній новий кухар – канадець, і його фірмова страва – устриці у фритюрі.
Аліна була явно заінтригована, але щоб не виглядати село-картопля, вона з розумінням кивнула:
– А, ну якщо канадієць, то ясно.– і щоб показати свою всебічну обізнаність додала, – В канаді і огірки в цукрі консервують.
– То як?
– Що як? – Аліна з вдаваним подивом подивилася на нього.
– Ну, в ресторан ідем?
Аліна розуміла, що поїсти в ресторані смажених устриць краще, ніж стругати вдома ввечері корисний салатик. Тим більше “Шато рояль” – п’ятизірковий ресторан, а не макдональдс, і наступний раз її туди покличуть мабуть не скоро. Вона важко зітхнула, і підкотивши очі томно промовила.
– Ну, хіба що на пару смажених устриць…
– Домовились! – Андрій посміхнувся. – Чекаю тебе із сьомої до пів на дванадцяту. Чи краще машиною з офіса забрати?
Аліна вкотре зміряла його поглядом, ніби намагаючись знайти ще якусь ваду.
– Тільки якщо це буде не бусик “Кабельні Мережі Х”.
Андрій розсміявся.
– Ні, буде не бусик.
І з цим пішов з офіса.
Ввечері він заїхав за Аліною і вони поїхали у “Шато Рояль”. Вишуканий інтер’єр, жива музика, справжні троянди на кожному столику і фонтан у дворі – все це розтопило Алінину пиху. Вона навіть почала подумувати, що можливо є ще й третя категорія айтішників.
Для них було зарезервовано столик біля фонтану, вони всілися, і офіціант приніс меню. Після кількох хвилин читання і морщення лоба Аліна нарешті запитала:
– Ну, і де ж тут смажені устриці?
– А що, у меню нема?
– Ні…– Аліна почала підозрювати, що її підступно надурили.
– Дивно… Ну, добре почекай хвилинку.
Андрій зник всередині ресторану, обійшов колону і наштовхнувся на офіціанта.
– О! Ти мені якраз і потрібний. Слухай, моя дівчина щойно приїхала з Канади. У них, уявляєш, їдять устриць смажених у фритюрі. Попроси, будь ласка, що там пару штук до картоплі у фритюр кинули. Я доплачу за ексклюзивність. Окей?
– Чом би й ні? – офіціант дружньо знизав плечима. – Будь який каприз, як то кажуть…
– От і добре.– Андрій поплескав офіціанта по плечу й повернувся до Аліни.
– Зроблять. Сказали, що не встигли нове меню надрукувати.
Аліна кивнула. До устриць їй було їй байдуже. А от ресторан дуже сподобався.
Вони замовили португальське “вінью верде”. Цокнулись. Андрій зробив чималий ковток і запитав.
– Слухай, а ваш замдиректора непогано заробляє, га?
– Може й непогано. А тобі що до того?
– Так… цікаво просто. Чи тебе гроші не цікавлять?
– В сенсі “не цікавлять”? – образилась дівчина,– Я що дурна? Звісно цікавлять.
– А скільки він заробляє?
– Ну, звідки ж я знаю? Він мені не звітує. Тим більше він “родич”...– і вона показала пальцем у небо.
– Припустимо, я знаю, чий він родич. І скільки він може заробляти як “родич”?
– Кажу тобі, не знаю! Ти мене взагалі навіщо сюди притяг? Про статки мого боса розпитувати? Ти що, його пограбувати в день получки збираєшся? – Аліна з підозрою і роздратуванням зиркнула на Андрія.
– Не збираюся я нікого грабувати в день получки.– Андрій розсміявся відкинувшись на спинку стільця.– Ти ж казала, що тебе гроші цікавлять, а сама кажеш, що навіть не знаєш, яка в замдиректора зарплата…
– А я чужі гроші не рахую! – образилась дівчина.– Мене свої гроші цікавлять.
– А я про твої гроші і кажу. Були його – стали твої. Знаєш, якщо щось в одному місці зникло, то в іншому – з’явилось.
– Ти що, його сейф сьогодні відкрити хтів, але часу не вистачило? Ти грабіжник?
Аліні раптом захотілося вскочити з місця й втекти. Вона взялася за підлокітники стільця. Андрій побачив її намір, але зробив вигляд, наче нічого не помітив.
– Я не вмію відкривати сейфи. Та й він не ховає туди гроші.
– А звідки ти знаєш? – здивувалася Аліна.
– Бо я – айтішник. Я можу побачити скільки у кого на рахунках є. І змусити грошенята перебратися з одного рахунку на інший…
– То це ж все одно пограбування… Ти – грабіжник. І я не можу дозволити, щоб ти пограбував фірму, яка платить мені зарплату. Прощавай…
– Стривай. Грабіжник – ваш Сергій Павлович. А я хочу пограбувати грабіжника.
Розум дівчини працював на грані можливостей.
– А кого грабує Сергій Павлович?
– Державу.
– То держава нехай його і покарає…
– Так, держава покарає. Відбере всі гроші, разом із твоїм мільйоном…
Брови Аліни підскочили:
– Моїм мільйоном?
– Так. Ми поцупимо в грабіжника награбоване, і ти отримаєш мільйон.
– Гривень?
– Звісно ж гривень. Ми не в Америці.
Але Аліна була згодна й на мільйон гривень. Це теж величезні гроші. Вона тоді зможе… Дівчина тільки зібралася уявити, що вона зможе купити на ці гроші, як її знов потурбував Андрій:
– Ну, то як?
– Що “як”? Це ти кажи “як”. Мені гроші треба.
– Оце ділова розмова! Тоді слухай уважно: мені треба, щоб ноут Сергія Павловича був у нього в кабінеті, і залишався активни принаймні хвилин п’ятнадцять, поки через приблуду яку сьогодні встановив, я залізу туди і поцуплю необхідну мені інформацію: паролі, коди і так далі. Але мені треба, щоб у цей час Сергій Павлович не бачив, що хтось нишпорить у нього в ноуті. Зрозуміла?
– Зрозуміла. Ти залізеш в його ноут, а я маю його в цей час відволікати. Так?
Андрій схвально кивнув:
– Молодець! Здається, мені повезло з напарником.
– А як я маю його відволікати?
– Як жінка, Аліно, як жінка…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна», після закриття браузера.