Читати книгу - "Характерник"

звичного підступу. Він послав своїх людей до Мерефи під Харків, наказавши заарештувати Сіркову дружину Настю, а зятя Івана Артемича, козака Харківського полку, привезти під вартою до нього. І тут воєвода Ромодановський схитрував. Коли до нього привезли Івана Артемича, він не посадив його під арешт, а послав до тестя Сірка, щоб той віддав Мазепу. Кошовий знов опинився у сліпому куті, проте й тут учинив по-своєму — велів зятю Іванові та значковому товаришу Носові, теж Іванові, доправити Дорошенкового писаря не до князя Ромодановського, а до Самойловича. Сірко передав гетьманові листа, в якому клопотався не за своїх рідних, не за Настю Сірчиху, а знов-таки за Мазепу, наче за тим Мазепою йому зав’язався світ.

Називаючи гетьмана-недруга ясновельможним милостивим паном, ласкавим добродієм і добросердим батьком, Сірко уклінно просив його виклопотати в царя волю для Івана Мазепи, щоб Військо Запорозьке, яке подарувало йому життя і здоров’я, не казало, що Сірко засилає людей у неволю.

Гетьман Самойлович, допитавши Мазепу, теж побачив у ньому щось незвичайне: висилаючи бранця до Москви, він майже Сірковими словами просив Олексія Михайловича подарувати Мазепі волю, бо той, мовляв, може прислужитися государеві у доброму ділі. А далі Самойлович, мовби несповна розуму, просив царя довіряти Мазепі більше, ніж Сіркові, адже ніколи не вгадаєш, чим кошовий дихає. Він, гетьман, досі впевнений, що Сірко тримав самозванця на Січі з найлихішими намірами, адже недарма шукав дружби з калмиками — швидше за все, збирався з ними піти до Астрахані, а тоді на Сибір. Для того й пригрів біля себе лжецаревича, щоб за слушної години його ім’ям зворохобити московські землі.

Ось яким поганим був Сірко для царя та гетьмана Самойловича і яким славним їм видався Дорошенків посол Мазепа, що дивом уникнув страти. Видно, народився в сорочці під щасливою зіркою, тільки ж невідомо було, скільки та зірка йому світитиме.

Розділ ХVІI,

у якому побачимо несподіваний казус із донцями, прибуття до Москви Семена Горобця, його допити, а також навідаємося в кабак «Под пушкой»

1

Іван Міюський та його донські побратими теж народилися в сорочках, бо, хоч вони були закуті в кайдани, їхалося їм до Москви по-божому. У Переяславі до них підсадили ще двох колодників — Панька Лучку й Гавруся Мережку, і це була неабияка втіха, адже тепер донці зібралися докупи тією ж кумпанією, якою вони прибули на Січ із царевичем Симеоном чи, як тепер виявилося, із Семеном Горобцем.

Кальниболотці ставилися до колодників як до своїх братчиків, давали їм ту саму їжу й питво, що споживали самі, і, зупиняючись на спочинок десь серед поля, навіть знімали з рук ланцюги, аби Семен Горобець і донці могли попоїсти по-людському, а то й перекинути чарупину-другу чи запалити люльку. Але неволя є неволя. Після вечері, коли під таганом дотлівало багаття, їм знову зодягали на руки кайдани, і котрийсь із донців заводив сумної пісні:

Гей, упали на долину

Сиві, гей, тумани,

Ой, закували козаченьків

В залізні кайдани.

Кальниболотці, бестії, хором підхоплювали:

Гей, закували козаченьків,

Чорний ворон кряче,

Що за ними в Московщині

Ніхто не заплаче.

Співав курінний Добривечір, тонко підтягував, шморгаючи носом, Тхорик, і тільки Семен Горобець затято мовчав, був сам у собі. Так вони переїжджали далекі простори, поминаючи Білгород, Курськ, Орел… Усі ці містечка були смутні, сонні, і в них копошилися заспані люди, які поглядали на козаків так, наче вони їм приснилися. Такою ж похмурою видалася їм і Тула, хоч тут працювало чимало зброярень і місто навіть мало свій кремль — велику тверджу, зведену на колишньому кордоні Московщини.

Переїхавши Тулу, козаки заночували в полі на березі річки Упи, щоб можна було умитися та напоїти коней, і тут їх спіткала дивна пригода. Все начебто йшло своїм трибом: розпалили багаття, зварили соломаху, випили, повечеряли, поспівали. На ніч донцям зодягли на руки кайдани, та коли Добривечір перед світом прокинувся, тільки й побачив на возах самі ланцюги. Один Семен Горобець спав, як завжди, на передній підводі, а донців як лизень злизав. Добривечір підняв козаків на ноги — що за оказія? — але ніхто сном-духом не чув, коли кайданники вивільнилися із заліззя. Скинули його з себе, наче ті сорочки, в яких народилися, й подалися невідь-куди. Ні ступні, ні сліду.

Добривечір видобув із кишені шаровар ключа, яким він сам замикав колодки, й розгублено закліпав важкими повіками. Тоді спідлоба подивився на своїх гайдамаків Іваника, Тхорика й Вовкотруба, що потупили очі, мовби шукали сліду в прибережній траві.

— Таке, як хап ухопив, — сказав Тхорик.

— Мабуть, водою пішли, — кивнув у бік річки Вовкотруб. — Жодного знаку.

— Чортівня якась, — Добривечір із підозрою подивився на Кирика. — Ти теж нічого не чув?

— Та як тобі сказати, отамане, — замислився Кирик. — Чув серед ночі, як щось ніби свиснуло. Прокинувся…

— І що? — викотив на нього очі Добривечір.

— Та що… Ховрахи виглядали он там з вівсюга.

— А донці ще були?

— Були, — кивнув Кирик. — Я заснув, тоді знов чую тупіт.

— І що? — спитав Добривечір.

— Та що… Ген там коники-стрибунці перебігли дорогу.

— А вони що — підковані були?

— Хто?

— Коники.

— Ну, чому ж підковані?

— Кажеш, чув тупіт.

— Це в кого яке вухо, — мовив Кирик. — Один почує шурхіт, другий шелест, а третій тупіт.

— Буває, — терпляче погодився Добривечір. — А донці тоді ще були?

— Були.

— І що?

— Нічого.

— Тут без нечистого не обійшлося, — сказав Добривечір. — Якесь наслання.

— Ну чому ж наслання? — Кирик дивився собі у вуса. — Серед козаків трапляються штукарі, які без ключа відмикають льохи і в’язниці.

— Ти часом не з них? — прикро спитав Добривечір.

— А хіба Іван Міюський на такого не схожий?

— Чого ж він не зробив цього раніше? А встругнув уже перед самою Москвою?

— Нас шкодував, — сказав Кирик. — Ждав, що ми самі їх відпустимо.

— Еге, відпустимо. І що тепер з нами буде?

— А що? Як довеземо того, кого там виглядають найдужче, нам багато чого пробачиться.