Читати книгу - "Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс"

Кожен новий день стає для мене справжнім випробуванням. Я не знаю, чого чекати, хоча й сподіваюся на краще. Мій син росте, набирає вагу і добре розвивається. Мирону теж значно краще. І хоча про виписку ще мови бути не може, загроза його життю минула. 

Кожного дня я провідую сина, а от до Мирона не наважуюсь зайти. Боюсь побачити в його очах холод, хоч і розумію, що поговорити нам доведеться. 

Коли в черговий раз їду до сина, зовсім не очікую побачити біля вікна Мирона. Він сидить в інвалідному візку, а поруч з ним Олена Станіславівна. Схоже, це була її ідея показати Мирону Богданчика. 

– Доброго дня! – вітаюсь стримано і ніяковію під прямим поглядом Мирона. Він розглядає мене прискіпливо. Не розумію тільки, що хоче побачити. 

– Доброго, Ясю, – усміхається Олена Станіславівна. – А ми з Мироном прийшли на Богданчика подивитися. 

– Зрозуміло, – натягнуто усміхаюсь і стаю поруч з ними. Дивлюсь на сина, а в голові крутиться багато питань. Цікаво, що відчуває Мирон, дивлячись на Богданчика? Чи відгукується його серце? 

– Я вас залишу на хвилинку, – говорить Олена Станіславівна. – Скоро повернусь. 

Коли вона йде, я розумію, що залишила жінка нас не просто так. Мабуть, хоче, щоб ми поговорили, але я не знаю, як розпочати розмову і чи варто в принципі її розпочинати. 

– Ясю, мама все мені розповіла, – говорить Мирон. – Я не можу відшукати в своїй пам’яті спогади про тебе. Як би не намагався.

– То може і не варто намагатися? – дивлюсь на нього.

– Що ти маєш на увазі? – хмурить брови.

– Все, що відбувається – відбувається не просто так. Ти забув усе, що між нами було. Всі ті моменти, що були надважливими для мене. То може це сама доля показує нам, що не варто намагатися зберегти те, чого немає? 

– Лікар обіцяє, що пам’ять з часом повернеться, – злиться Мирон. – Треба почекати.

– Але я не хочу чекати! – випалюю. – Мені набридло постійно бути на межі. Я дякую тобі за те, що врятував мене і нашого сина, але… я не можу так більше. Як тільки Богданчика випишуть, ми полетимо в Німеччину. 

– Хочеш забрати у мене сина? – цідить Мирон. 

– Ні, – спокійно відповідаю. – Ти будеш мати повне право бачити Богданчика. Але сім’ї у нас не буде. Як би ми не старалися – нічого не виходить. 

Я залишаю Мирона біля вікна, а сама йду до виходу. В грудях пече і дуже хочеться розревітися. Тримаюсь рівно до того моменту, коли залишаю будівлю і ховаюсь за рогом. 

Плачу, закривши обличчя руками, і не розумію, чому все це зі мною відбувається. Чому я не можу просто бути щасливою? Навіщо стільки випробувань на мою і так нелегку долю? 

Близько місяця йде на те, щоб мій син набрався сил і мені його віддали. В день, коли Богданчика виписують, я дуже сильно хвилююся. Практично всю ніч не сплю і уявляю, як візьму його на руки. 

На виписку зі мною їде Артур. Коли Богданчика приносять в палату, щоб я могла його одягнути, я так сильно починаю хвилюватися, що спочатку навіть не знаю, як до нього підійти. 

Та коли син починає плакати, всередині щось наче перемкнулося і я пригортаю його до себе. Цілую темну голівку і починаю плакати.

– Сподіваюся, що це сльози щастя, – журить мене Артур.

– Звісно, – усміхаюсь, і саме в цей час в палаті з’являється Мирон. Схоже, його також виписали, тому що одягнений він в костюм і гіпсу на руці немає. 

Він наближається та уважно розглядає Богданчика. Нічого не говорить, і я не знаю, що сказати. 

– Поїдемо вже? – питає Артур, коли збираю сина, і забирає сумку з речами Богданчика. 

– Так, – кажу. – Нам вже час. 

– Де ти живеш? Я маю знати, де мій син, – невдоволено питає Мирон.

– Зараз я живу в квартирі Артура, – відповідаю, пригортаючи до себе сина. Кажу йому адресу і збираюсь піти, але Мирон торкається мого ліктя своїми пальцями. 

– Ти ж не збираєшся вивезти мого сина за кордон? – питає. 

– Не хвилюйся. Без твого дозволу я не зможу цього зробити, – стримано кажу. – До того ж він ще зовсім маленький і лікар не дозволяє перельоти.