Читати книгу - "На землі кленового листу, Левко Лук'яненко"

Інструкція, по суті, пропонувала послові з пристойної двоповерхової резиденції переселитися в квартиру, раднику-посланнику з окремого будинку також перейти на квартиру, іншим дипломатам потіснитися до звичайних совітських норм. Але ж платило за житло не МЗС! Виконання цієї інструкції вдарило б по авторитету українського посольства. Жалюгідний розмір нашої зарплатні (середня зарплатня по Канаді становить близько 3000 доларів) ми могли приховувати і від канадців, і від дипломатів інших оттавських посольств, але як міг би посол приховати свою мізерну квартиру від інших послів? Ясна річ, я не збирався виконувати цієї інструкції.

На черговій щотижневій нараді дипломатів я ознайомив їх з інструкцією про розмір житлової площі і тут же заспокоїв: їхні житлові умови не будуть погіршені, я керуватимусь не цією інструкцією, а нашими фінансовими можливостями, обумовленими домовленістю з керівництвом КУКу.

Невдовзі надійшла інструкція про неприпустимість порушення штатного розпису. Я проігнорував її.

Ще одна інструкція стосувалася автомобільного транспорту. У ній зазначалося, хто може мати авто і скільки бензину можна спалювати за державний кошт. На цей час доброзичлива українська діаспора забезпечила посольство автомашинами всіх дипломатів і покрила всі витрати, пов’язані з експлуатацією авто.

Міністр був незадоволений моєю незалежницькою поведінкою. Незадоволення як суб’єктивне явище мене не турбувало. Непокоїла можливість зберегти достатній оперативний простір, в якому я міг би збільшувати обсяг праці на благо України. Важливо було не погіршити взаємини з МЗС до такої міри, коли воно своїми вимогами різних звітів переорієнтувало б значну частину енергії посольства на зайву писанину і звузило б нашу роботу з Канадою. Я знав силу бюрократії: вона здатна без кінця вигадувати різні зачіпки і присікуватися з різних найдрібніших приводів. Бюрократія вищого державного органу спроможна задушити будь-який підлеглий орган. Відкрита боротьба з нею ніколи не закінчується перемогою для підлеглого. Тож пояснення про порушення штатного розпису, про забезпечення квартирами та автотранспортом я давав стримані, не раз підкреслюючи, що те чи інше рішення є тимчасовим.

Добре усвідомлюючи українські національні інтереси і завдання посольства, я прагнув усіляко розширювати діяльність на благо України. І коли зустрічав не підтримку ініціатив, не раз дуже вигідних і потрібних для України, а глухе мовчання, бездіяльність чи заперечення, то в душі відчував обурення і спротив. Це обурення часом проривалось у розмовах з дипломатами, доходило до Києва і викликало антипатії до мене з боку деяких чиновників МЗС.

Уже значно пізніше у розмові з Веселовським я сказав:

— Яка мета дрібних присікань і недовір’я? Не можуть же вони мене підозрювати в нечесності до України! Та хто вони такі — вчорашні червоні!? Та це я можу підозрювати їх, а не вони мене! Так і хочеться грюкнути кулаком по їхньому столу й піти геть!

— Вони, — сказав пан Андрій, — тільки цього й хочуть: і вас би не стало на посаді, і вони не були б винні у звільненні посади для іншого чоловіка — свого, зручнішого.

— Мені не страшно, я за посаду не тримаюсь.

— У цьому сила Лук’яненка. Але інші люди не такі. Задля того, щоб домогтися посольської посади, а потім утриматися на ній, люди в міністерстві закордонних справ десятиріччями вислужуються перед начальством, підлещують і гнуть перед ним спину, доносять на колегу. Та що там посол! Виїзд із Союзу просто за кордон на роботу в радянське посольство був мрією, що марилась у снах міністерським клеркам. 1 не просто писарчукам, а дипломованим фахівцям.

— Ви кажете про часи Союзу. Незалежна Україна швидкими темпами створює свою дипломатичну службу. Їй потрібно багато нових людей. Дипломатична служба в умовах самостійності України стає ближчою для громадян України, досяжнішою.

— Це дуже відносно. Звичайно, в Союзі одне МЗС існувало на 280 млн. громадян, в Україні — на 52 млн. Посольств Україна матиме менше, ніж мав Союз, але для України достатньо. У цьому статистичному сенсі дипломатична служба в незалежній Україні є ближча до громадян, та це тільки теоретично. Практично вона така ж рідкісна і жадана, як і колись.

— І взаємини, — продовжив я в тон Веселовському, — між дипломатичними службовцями МЗС ті ж самі, що й були колись в МЗС Союзу та його мізерній філії УРСР?

— Авжеж.

— Це означає, що провідною психологічною установкою людей, що рвуться на дипломатичну службу незалежної Української держави, є прагнення до заможнішого матеріального життя, а не до зміцнення незалежності дипломатичними способами. Шкода. Дуже шкода.

— А нічого страшного. Сумлінний службовець за добру зарплатню справно виконуватиме свої службові обов’язки, а вони ж розписані бюрократичною системою МЗС України в напрямі зміцнення її незалежності.

— О, якщо дипломати будуть службовцями і не будуть патріотами, тоді використовуватимуть посаду для себе, а не для України — небагато користі буде від такої служби.

На тому наша розмова закінчилася. Після роботи я запросив до себе Олександра Шандрука. Переповів йому в двох словах розмову з Веселовським і запитав:

— Як ви думаєте, чому МЗС погодилося направити вас разом зі мною на роботу в посольство?

— Міністерство не могло дуже ігнорувати вашу волю. Вас відправляли за рішенням Президента, і у МЗС дали вам відносну волю в доборі кадрів. А з іншого боку, в самому МЗС не вистачає економістів, отож і мусили брати трохи людей збоку.

— Сашко, ви думаєте, що МЗС України може обійтися без сексотів у посольствах?

— Може. В майбутньому. Коли посольства будуть комплектуватися з інтелігентних людей націоналістичних переконань. Інтелігентність потрібна для того, щоб конкуренція за посади відбувалася шляхетним способом без доносів начальникам і наклепів на конкурентів, коли конкуренція відбуватиметься способом змагання ретельніше виконувати службові обов’язки, коли кращим вважатимуть принципового й ефективного трудівника, а не улесливого сексота.

Націоналістичність потрібна, щоб людина працювала для України, а не для влаштування за рахунок держави своїх особистих справ.

Це ще буде не скоро. Не за теперішнього керівництва МЗС. Теперішнє має тверді совітські звички, і воно неспроможне обійтися без сексотів і підлабузників.

— Комуністична диктатура підозрювала в кожному зрадника, а для того, щоб ці зрадники не могли змовитися, насаджувала всюди сексотів і таким чином роз’єднувала людей — кожен підозрював в іншому сексота і не довіряв нікому. Суспільство розпадалося на атоми, перетворювалося на аморфну масу, глину, з якої організована КПРС ліпила, що хотіла. Тепер за слово не карають, отже, підслуховувати немає сенсу, та й не можуть