Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Я поступово замовк, не знаючи, як пояснити решту.

Треп кивнув і сказав:

— Ти хочеш знати, чи справжній він. Слушне побоювання. Деяким людям здається, ніби покровитель має право не лише на музику, — показав на Станчіона. — Якщо хочеш історій, запитай його про той випадок, коли герцогиня Саміста приїхала сюди на вакації, — він реготнув, мало не застогнавши, й потер очі. — Поможіть мені крихітні боги, та жінка була страшна.

— Оцього я й побоююся, — мовив я. — Не знаю, чи можна йому довіряти.

— Я можу поспитати, якщо хочеш, — зголосився Треп. — Як його звати?

— Це частина проблеми, — відповів я. — Його імені я не знаю. І не думаю, що вона знає.

Тут Треп нахмурився.

— Як вона може не знати його імені?

— Він назвав їй певне ім’я, — відповів я. — Проте вона не знає, чи справжнє воно. Вочевидь, він дуже дбає про свій особистий простір і дав їй строгу вказівку нікому про себе не розповідати. Вони ніколи не зустрічаються в одному місці двічі. Ніколи не зустрічаються на людях. Він зникає на кілька місяців поспіль, — я поглянув на Трепа. — Як вам таке?

— Ну, ситуація далеко не ідеальна, — промовив Треп із явним несхваленням у голосі. — Є всі шанси, що цей хлопака взагалі не є нормальним покровителем. Скидається на те, що він може користуватися твоїм другом.

Я похмуро кивнув.

— Сам так подумав.

— А втім, — продовжив Треп, — деякі покровителі таки працюють таємно. Бувають випадки, коли вони, знайшовши талановиту людину, плекають її потай, а згодом… — він теат­рально змахнув рукою. — Це схоже на фокус. Раптом беруть і витягають із порожнечі блискучого музиканта.

Треп лагідно всміхнувся мені.

— Я думав, що так хтось учинив із тобою, — зізнався він. — Ти з’явився нізвідки й дістав свиріль. Я гадав, що хтось ховав тебе, доки ти не підготувався до ефектної появи.

— Не думав про таке, — сказав я.

— Таке справді буває, — запевнив Треп. — Але дивні місця для зустрічей і те, що вона не знає його імені напевне? — він нахмурився й похитав головою. — Це як мінімум доволі неґречно. Або цей хлопака трохи розважається, вдаючи із себе людину поза законом, або він і справді сумнівний.

Треп неначе замислився на мить, вистукуючи пальцями по шинквасу.

— Скажи своєму другові, хай буде обережною й не втрачає голови. Жахливо, коли покровитель користається із жінки. Це — зрада. Але я знав чоловіків, які просто вдавали із себе покровителів, аби завоювати довіру жінки, — він насупився. — Це ще гірше.

***

На півдорозі до Університету, коли на віддалі щойно по­казався Кам’яний міст, я раптом відчув, як по моїй руці біжить неприємне, колюче тепло. Спершу подумав, що то біль від двічі зашитих ран на лікті, бо вони весь день свербіли й палали.

Але це тепло не зникло, а продовжувало розходитися по руці та грудях із лівого боку. Я почав пітніти, неначе мене раптом кинуло в жар.

Я скинув із себе плащ, аби охолонути на студеному повітрі, й заходився розстібати сорочку. Осінній вітер мені допоміг, і я обмахався плащем. Однак жар посилився до болю, неначе я облив груди окропом.

На щастя, ця частина дороги тягнулася паралельно до струмка, що впадав у річку Ометі неподалік. Не в змозі вигадати нічого кращого, я скинув із себе черевики, зняв із плеча лютню та стрибнув у воду.

Струмок був такий холодний, що я охнув і заплювався, проте він остудив вогонь на моїй шкірі. Я залишився у воді й постарався не відчути себе ідіотом, поки повз мене йшла молода пара, тримаючись за руки й демонстративно мене ігноруючи.

Дивне тепло йшло моїм тілом так, ніби всередині мене був якийсь вогонь, що намагався знайти вихід. Спершу вздовж лівого боку, потім він спустився до ніг, а тоді повернувся до лівої руки. Коли вогонь перейшов до моєї голови, я пірнув під воду.

За кілька хвилин він зупинився, і я виліз зі струмка. Затремтів і закутався у плащ, радіючи, що на дорозі більше нікого нема. А тоді, позаяк робити було більше нічого, завдав на плече футляр із лютнею й рушив у довгу дорогу назад до Університету, мокрющий і страшенно наляканий.