Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

Ні, як усе-таки гарно, що люди не розуміють нашої мови і Грицик так ні про що й не довідається!

Проте Грицик таки щось запідозрив. Він вийшов із ранцем за плечима і вигукнув бадьорим голосом:

— Привіт, Кудлатику! Пора до школи… — А тоді поглянув на мою незайману мисочку і стривожився: — Та ти ж нічого не їв! Що це з тобою? Чи не захворів? Ану, давай свого носа…

Рука в нього була така тепла, що аж гаряча. І від неї так пахло моїм рідним, моїм любим Грициком, що мені аж сльоза покотилася з очей!

— Ти плачеш, Кудлатику? — не на жарт сполошився Грицик. — Та що це з тобою?

Я заспокійливо лизнув його руку: мовляв, не переймайся, Грицику, зі мною все гаразд. Просто не вартий я твоєї любові.

Цього разу ми до школи не поспішали. Я притискувався до Грицикових ніг і тільки те й робив, що озирався навкруги та нюхав повітря. Мені весь час ввижалося, що Гурко чи його батько от-от визирнуть з бур’янів або чекатимуть за вигином найближчої стежки.

— Здається, Кудлатику, ти таки захворів, — вирішив Грицик і зупинився. — Може, повернешся додому?

Я лише стріпнув головою і ще тісніше притиснувся до його ноги. Ні, Грицику, не проганяй мене! Якщо мені страшно, коли я поруч з тобою, то що ж воно буде, коли я повернуся на порожнє подвір’я? Я ж тоді просто помру зі страху, бо на мене з-за кожного куща щиритимуться Гурко зі своїм батьком! Звісно, є дядько Бровко. Проте він сидить у сусідньому дворі, та ще й на ланцюзі, тож навряд чи зможе прийти на допомогу, коли щось станеться.

На щастя, як тільки ми вийшли зі своєї вулички на дорогу, страхи мої почали щезати. До Грицика приєднувалися інші хлопці та дівчата, що теж квапилися до школи. Вони весело віталися одне з одним, ділилися останніми воронівськими новинами чи просто підстрибували й реготали так, що мої страхи щезли остаточно.

Біля мосту Грицика хтось покликав. Ми з ним озирнулися й побачили Петька Макогона та його друга по всіляких капостях Стаса Козульку. Вони по-змовницькому перемовилися, тоді Макогін, цьвохкаючи по литках вербовою лозиною, наблизився до нас.

— Щось, малий, я не бачу твоєї мадам, — вишкірився він до Грицика. — Що, пройшла любов, зів’яли помідори?

Грицик почервонів.

— Не твоє діло, — відрізав він.

— Ого! — здивувався Макогін. — Ми вже почали грубіянити старшим? Ну, це вже нікуди не годиться…

Він замовк, пропускаючи повз себе гурт семикласників, і закрокував поруч із Грициком.

— Втім, я про інше, — заговорив він уже довірливішим голосом. — Справа в тому, що я опинився на мілині. А ти знаєш, що означає опинитися на мілині?

— Ну… — затявся Грицик. — А до чого тут я?

— А до того, що я втратив єдине джерело доходів саме через тебе. Забув про конвалії біля Вовкулацького кута? Дядько платив мені за них хоч якусь копійчину, розумієш? А тепер я отримую від нього дулю з маком. А з такою валютою нічого пхатися в кіно чи бодай до шкільного буфету. Прямо хоч з голоду здихай! — зітхнув він, хоча його повне обличчя засвідчувало протилежне.

Грицик закліпав очима. Мені здалося, що він почувався винним за ті Петькові негаразди.

— Я, звісно, не звір, — тягнув своєї Макогін. — І навіть не кілер, який прикладає до тіла розпечену праску. Я навіть не вимагатиму від тебе грошей за заподіяну шкоду. А от позичити їх у тебе — то зовсім інша річ. До речі, скільки ти маєш?

Грицик поліз рукою до кишені і витяг з неї два папірці.

— Це на булочки з чаєм, — сказав він.

Не знаю, як чай, а от таких смачних булочок, що їх купував Грицик, я ніде не куштував. Я в цьому давно переконався, бо він завжди залишав для мене шматочок.

Проте Петько чомусь скривився.

— Скупуваті в тебе предки, — зауважив він. — Але які є, такі є… — Макогін підвів очі до неба і зосереджено заворушив товстими губами. — Значить, так: ті жарти під Вовкулацьким кутом обійдуться тобі приблизно в п’ятдесят булочок…

Грицик і оком змигнути не встиг, як гроші опинилися в Петьковій руці. Петько заховав їх до нагрудної кишені й гигикнув:

— За тобою ще сорок дев’ять булочок із чаєм. Бувай і не кашляй, бо ти мені ще потрібний!

Він наздогнав Козульку, що нетерпляче витанцьовував по той бік мосту, і вони з голосним сміхом розчинилися в гурті таких самих довготелесих старшокласників.

Я позирнув на Грицика.

Пальці його стискалися в кулаки, а обличчя було обурене і водночас розгублене. Я заспокійливо вискнув до нього, але він навіть уваги на мене не звернув. Мало того — він навіть забув попрощатися зі мною, коли заходив до школи.

Після занять ми поверталися додому не самі. Разом з нами крокували Данько Орлюк і Васько Сливка. Виявляється, вони теж постраждали від Макогона.

— Даремно ми налякали Макогонового дядька біля того Вовкулацького кута, — каявся Данько. — Тепер не бачити нам шкільних бутербродів, як своїх вух.

— Еге ж, — згодився Грицик. — Я йому винен ще на сорок дев’ять булочок із чаєм. А це два місяці.

— Він заліз до мене в кишеню і вигріб все до останньої копійки, — шморгнув носом Васько. — Казав, що бере у борг. От тільки не знає, коли віддасть. А ще, сказав, що кожного ранку чекатиме на мене біля повороту до школи. І коли грошей не буде, він мені не заздрить.

Далі хлопці йшли мовчки аж до мосту.

— Мабуть, треба з цим Макогоном щось робити, — зрештою обізвався Грицик, коли ми ступили на дошки.

— А що ти з ним зробиш? — засумнівався Данько. — Пику наб’єш? Але ж до неї ще треба дострибнути.

— Еге ж, — сумно згодився Васько. — Він нас усіх однією лівою…

— І все ж треба щось придумати, — наполягав на своєму Грицик. — Бо просто так він не відчепиться.

Я був тієї ж думки. Навіть знав, що робити, аби Макогін відчепився. Можна було напустити на нього дядька Бровка. Проте дядько свій двір покидає дуже неохоче, а сам Макогін до нашого кутка не зазирає.

Але вихід хлопці таки знайшли. Вони передзвонювалися цілий день, і під вечір, коли зателефонував Данько Орлюк, Грицикове обличчя нарешті проясніло.

— Це ти класно придумав, — похвалив він Данька, коли той замовк. — То ми так і зробимо.

Наступного ранку вони поспішали до школи не поодинці, а зустрілися нагорі, там, де дороги збігалися в одну. Привітавшись, почали