Читати книгу - "Подаруй мені життя, Камілла Рей"

- Зустрічали. Патрік та Келлан. Але все пішло не за планом.

- Чому? У чому суть цього плану?

- Все не так просто. Дівчину, яка полюбить, потрібно принести в жертву стародавньому богу. Треба пронизати її серце ритуальним кинджалом і тоді великий древній поверне нам нашу людяність і наші життя. Ми знову станемо людьми. Але для цього потрібна твоя добровільна згода. Якщо ти не погодишся, нічого не вийде.

- Що, ЩО!? - я схопилася з місця. - Ти хочеш, щоб я принесла себе в жертву? Пішла на добровільну смерть заради вас!?

- Ханно, я…

- Ні! Я не можу та не хочу. Навіть не проси про це! Не дивно, чому все провалилося минулого разу – дівчата просто відмовилися, вірно? - я великими кроками нервово міряла кімнату.

- Дівчина Келлана, дізнавшись про це, просто втекла з міста. Хоча сенсу тікати я не бачив. Її б все одно ніхто не чіпав, бо вона не дала своєї згоди. Щодо дівчини Патріка, то вона погодилася.

Я різко зупинилася, в повному шоці подивившись на нього.

- Ти що, жартуєш? Вона зовсім з головою не дружила, правда? Але я так розумію, і вона теж втекла. То чому ж ви її не спіймали, дівчина то була згодна?

- З нею були справи гірші. Вона обдурила нас, – сказав Алекс.

- Як це? - я знову сіла поряд з ним.

- Ця дівчина збрехала нам. Вона в останній момент сказала, що ніколи не любила Патріка, а її серце завжди належало Нейтонові. І коли Нейтон пронизав її серце на ритуальному камені – нічого не сталося. А вона з останніх сил видавила із себе останні слова: «Я вас обдурила. Я завжди любила лише Патріка». А насамкінець розсміялася і вирушила в інший світ. Ритуал не спрацював, бо саме Патрік мав вбити її. Адже вона його покохала. А вона знала все це і використала проти нас самих.

- Але який сенс? - витріщила я очі. - Вона ще більше не нормальна, ніж я подумала!

- Відповідь знає лише вона. Але яка різниця – дівчина мертва, - знизав плечима Алекс.

- А що буде, якщо ти припиниш харчуватися душами? Ти помреш?

- Ханно, я й так уже мертвий далі нікуди. Просто моє тіло поступово розкладатиметься, втрачаючи людську подобу. І з часом, чим довше я не поглинатиму душі, моє тіло просто перетвориться на облізлий скелет без шкіри, м'язів та сухожиль. Скажи мені, чи ти зможеш любити ходячий скелет?

- Якщо цим скелетом будеш ти, то просто, - трохи посміхнулася я.

- Я чомусь в цьому й не сумнівався, – Алекс усміхнувся у відповідь.

- А Патрік любив ту дівчину?

- Мертві не відчувають емоцій та почуттів. Ми позбавлені такої радості. Так само ми не дихаємо, і наші серця не б'ються, а шкіра випромінює холод покійника. Ханно, якщо ти погодишся на ритуал, я тебе врятую. Ти повернешся до життя і ми зможемо бути разом.

- Ага, і буду як ви, поглинати душі щомісяця?

– Ні. Це зовсім інший обряд. Повір, - Алекс ніжно взяв мене за руку. – Я – некромант. Смерть моя стихія. І я знаю, що роблю.

- Мені потрібен час на те, щоб все обміркувати. Я не можу прийняти рішення ось так одразу. Це важко і ти мусиш мене зрозуміти. До того ж я боюсь, що в тебе не вийде, і я залишусь мертвою назавжди.

- Ти маєш довіритися мені. Я займаюся некромантією не перше століття.

- Я подумаю, - підвелася я з місця.

- Звичайно. Тільки, будь ласка, повідом своє рішення до випускного. Я чекав надто довго, і почекати ще деякий час зможу, але хотілося б швидше вирішити цю проблему.

- Ага. Для тебе все так просто, а мені, між іншим, страшно, - озвалася я на його слова, стоячи біля вікна.

- Я розумію…

- Ні, Алексе, не розумієш. Це не тебе просять добровільно піти на смерть.

- Якщо ти відмовишся, я зрозумію, - сказав він.

- Мені треба все обміркувати.

Алекс згідно кивнув.

- Що це таке? - запитала я, побачивши вдалині велику арку мало не до самих небес.

Алекс підійшов до мене:

- Арка переходу до іншого світу. Звідки думаєш, прийшов той перевертень? До речі, хочеш вирушити туди? Я буду твоїм власним гідом, складу тобі компанію.

- Жартуєш? - яскравий вогник інтересу затанцював у моїх очах, а вся наша розмова моментально вилетіла з голови.

Алекс взяв мене під руку і ми розчинилися в сірому серпанку. І опинилися поряд із аркою. Я на тремтячих ногах, відступила від Алекса.

– Ти що! Попереджати треба, містере телепорт!

Алекс весело засміявся і провів рукою довкола себе.

- Що ти робиш? - не втрималася від запитання.

- Потім дізнаєшся, - загадково промовив він. - Скільки часу?

Я подивилася на наручний годинник:

- Приблизно... 21:51.

- Запам'ятай ці числа, - попросив Алекс. – А тепер… – він простяг мені свою долоню, і я вклала в неї свою. – … Готова?