Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

— А я знайду лерда Емерея, — хрипко повідомляє Сесілія і, не дочекавшись мого кивка, вискакує з кімнати.

Хвилини, поки до нас мчить лікар, здаються вічністю. Я не можу допомогти малюку, не можу полегшити його страждання, і це розриває мою душу на частини. Все, що можу зробити — переконатися, що він не зашкодить собі, поки тривають судоми. Закушую губу, навіть дихати перестаю. Подумки відраховую секунди. Й з кожним здриганням тендітного тільця від мене ніби відпадає частинка душі.

Коли доктор Ешлі вривається у двері, приступ закінчується. Гленн безвільно лежить, закинувши голівку. Бліде личко схоже на воскову маску. Дихання ледь помітно підіймає груди. Таке слабке, що лякаюсь, чи воно ще є.  

Лікар кладе малюка на ліжечко і починає проводити якісь маніпуляції. З полегшенням помічаю, що Гленн поступово заспокоюється, перестає тремтіти. Глибоко вдихнувши, він заплющує очі та, здається, засинає. Але Ріган продовжує тримати його за руку, а іншу долоню прикладає до чола. Мабуть, саме так передається енергія, про яку згадувала Зої. У мене на очах дихання Гленна стає глибшим, сильнішим. Щічки рожевіють. Й сам він перестає бути схожим на поломану ляльку.

Я стою біля ліжечка, притиснувши руки до грудей. Навіть не помічаю, що щоки залиті сльозами. Просто заплющую очі й мовчки дякую комусь там, на небі, за рятунок цього маленького невинного хлопчика, який мені став неймовірно дорогим та рідним.

Саме в цей момент в дитячу забігає Теодор. Спершу чоловік переконується, що з сином все гаразд і його життю нічого не загрожує, а потім, палаючи гнівом, повертається до мене.

— Що ти з ним зробила?

На блідому обличчі грають жовна, а руки стиснуті в кулаки до побілілих кісточок.

Відступаю, хитаючи головою, доки спина не впирається в стіну. Не можу навіть звуку вичавити з себе. Ноги підкошуються, серце вискакує з грудей. Зараз він знову той холодний та жорстокий граф, що забрав мене з божевільні. Він батько, що захищає своє дитя. А я навіть виправдатись не можу. Слова болісною грудкою застряють у горлі. Певно Сесілія вже розповіла свою версію. Мені ніхто не повірить.

Міцно заплющую повіки, не можу дивитися в злі холодні очі. Адже я добре пам’ятаю їх теплий блиск. Ніжність та турботу. Не хочу пам’ятати холодну лють.

— Тату! Тат! — долинає наполегливий голос Сета. — Це не Ева! Це Сесілія!

— Сесілія? — здивовано перепитує Теодор. Повільно підіймаю вії. — Сет, це правда? Ти не захищаєш…

— Можу заприсягтись. Це Сесілія, — хмуриться точнісінько, як Теодор, і підкріплює свої слова ствердним кивком.

— Сет...

— Тат... — мій захисник непохитний, наче скеля.

Вони схожі, як дві горошини в одному стручку. Незважаючи ні на що, я захоплююся обома чоловіками, великим і малим, відчуваючи незбагненну гордість і задоволення, ніби вони мої, обидва мої.

— Леді Сесілія, будь ласка, повторіть свою історію ще раз, — нарешті повертається до неї Теодор і кидає той самий гнітючий погляд, що раніше діставався мені.

Няня, що завмерла біля дверей, нервово ковтає і блідне ще більше.

— Леді Еванжеліна схопила дитину на руки, і після цього хлопчику стало погано, — видавлює з себе.

Обурюсь й одночасно захоплююсь — як можна сказати одночасно правду, але вивернути так, як вигідно. Адже ні грама не збрехала. Все так і було. Тільки змовчала про передумови…

— А ти не хочеш розповісти, що було до цього? — кидаю я, нарешті починаючи захищатися. — Чому, наприклад, ця сама дитина сиділа злякано під столом? Чому Сет тебе вкусив? І навіщо я взагалі заглядала в дитячу?

Сесілія мовчить. А в мені знову розпалюється гнів.

— Лерде Емерей, не знаю, як ви ставитесь до залякувань і погроз, — докірливо дивлюсь не лише на Сесілію, а й на Теодора. — Але саме це робила няня, коли я вбігла у кімнату. Я думаю, Сет може розповісти вам усі подробиці… А я перепрошую...

З цими словами гордо підіймаю голову і прямую до дверей. Нехай розбираються самі. Я вмиваю руки. Сил вистачає тільки на те, щоб не розплакатися.

— Ева! — гукає Теодор.

Моя спина здригається, вартує величезних зусиль, щоб не озирнутися. Струшую ману і твердо натискаю на ручку. Мені здається, що Емерей хоче кинутися за мною, але...

— Тату, — тихий голос Гленна зупиняє його порив, і чоловік повертається до дитини.

А я закриваю за спиною двері, ніби відгороджуючись від усіх. На мить, на краплину мені здалося, що я частина їхньої родини. Але це був самообман. Дурна фантазія. Я завжди буду чужою. І хоча після розмови мені здавалося, що між мною і Теодором щось змінилося, цей випадок ясно дав зрозуміти, наскільки я помилялась. В душі він завжди підозрюватиме мене, навіть якщо не озвучить жодного слова звинувачень. Що б не сталось, в його очах вина в першу чергу буде лежати на мені й лише потім розбиратиметься, хто правий, а хто ні.

Плакати хочеться, і так боляче, що здається, серце ось-ось розірветься навпіл.

***

Теодор

Погарячкував. Справді погарячкував. Побачив припадок Гленна, й очі застила червона пелена. Хоч і думав перед цим з усім розібратись з холодною головою. 

Ева потрапила під роздачу. Дідько! Так важко тримати себе в руках, коли вона поруч. Все відчувається занадто гострим: гнів, роздратування, страх, любов. 

― Тату… ― знову кличе Гленн. І я опускаюсь на коліна біля його ліжечка. Хоча самому хочеться кинутись за Евою, перепросити. Стерти з її обличчя той вираз глибокого розчарування і образи. Дідько, Ево, чому все так складно? 

― Так, чемпіоне, ― нахиляюсь до сина.

― Не кйичи на Еву. Вона хойоша. Йюбю її! ― сопе сердито. 

― Не буду, чемпіоне. Це я від страху за тебе, ― поправляю на ньому ковдрочку. 

― Вибачись! ― суворо вимагає.

― Неодмінно! ― обіцяю. І врешті повертаюсь до оточуючих. ― То що у вас трапилось?

Сесілія червоніє. Сет войовниче задирає підборіддя.