Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

― Ева нас захищала! ― твердо повідомляє. 

― Розказуй.

І у міру розповіді мій гнів розгорається ще дужче й дужче. Ледве тримаю себе в руках. 

― Леді Сесілія, ― грізно дивлюсь на перелякану няню. Правильно, бійся мене. 

― Лерде Емерей… ― лепече. ― Я… я… 

― Виразніше! Я хочу почути вашу розповідь.

Ковтає. Кліпає. В очах страх.

― Я не робила нічого такого… нічого такого, щоб не було вказано в підручниках. Там є поради… З проблемними… з неслухняними…

― З якими?

Здається мій голос більше схожий на гарчання. Вона навіть відступає, як від дикого звіра. І її щастя, що поруч Гленн. Він ще не достатньо стабільний, і я не хочу повторного нападу, якщо він злякається. Ріган тільки-тільки усе владнав. Йому теж потрібен відпочинок та час на відновлення сил. До дверей він йшов, похитуючись. Сподіваюсь, Мод на кухні вже його відгодовує.

― З Сетом важко… важко знайти спільну мову…

― Вам важко, уточнюйте. Будьте ласкаві. З рештою мій син чудово ладнає.

Погляд Сесілії метається від однієї стіни до іншої.

― Я обов’язково повідомлю агенцію про ваші методи виховання. А також зв’яжуся з графом Сентклером. Уточню, чи він в курсі цих ваших книжкових порад, за якими ви дієте, коли контактуєте з “проблемними” дітьми. 

Останнє слово навмисно виділяю. І з задоволенням дивлюсь як вона блідне.

― А тепер йдіть збирати речі. До заходу сонця вас не має бути в Айвернесі. Кучер відвезе вас у місто.

Мені чується чи справді схлипує. Кидається до дверей. А до мене крокує Сет й міцно обхоплює руками за пояс. 

― Тат… 

Нутрощі стягуються вузлом. Не хочеться говорити наступне, але мушу.

― У мене до тебе теж є розмова, ― суворо повідомляю. Хоч докоряти зараз, задається, не на часі, син пережив важкий момент. Але якщо це відразу не вирішити, проблема поглибиться.

― Про що? ― гулко бурмоче, не відсторонюючись. 

Сам беру за плечі, акуратно відсуваю. 

― Чемпіоне, ти вчинив добре, що захищав брата. Еву… Але я трохи сердитий…

Дивиться спідлоба.

― Сердитий, тому що ти мені нічого не розповів.

― Чоловіки самі розв'язують свої проблеми, ― говорить явно завчену фразу.

― Так і є, ― пригладжую неслухняне, кучеряве волосся на маківці. ― Але є проблеми, які все ж потребують сторонньої допомоги. І її ні краплі не соромно просити. Особливо, коли ти дитина. 

― Я дорослий! ― сопе сердито.

― Дорослий… Але не повністю. Щось тобі під силу. Щось, поки, я наголошую, поки, ні. Хоча буде згодом. І я твій батько, я завжди буду на твоєму боці. Запам’ятай! Я не хочу, щоб більше подібне повторювалось, адже якби ти сказав все з самого початку, нічого б не сталося. Ні сварки… ні нападу… 

― Я боявся, що ти не повіриш, ― раптово тихо зізнається. Жалібно шмигає носом. 

І я не стримуюсь, пригортаю знову. 

― Хіба я давав привід?

Хитає головою.

― Ми сім’я, Сет. Кому ж тоді довіряти, як не одне одному. Запам’ятай це. Запам’ятаєш?

Відчуваю, як судомно, часто киває. Наче боїться, що одного кивка замало. 

― От і чудово. 

Відсторонюю. 

― А тепер, якщо ти не проти. Я піду пошукаю Еву. Перед нею варто вибачитись.

― Вона вибачить! ― гарячково виблискує очима.

― Гадаєш?

― Впевнений на всі сто!

― Чому?

Несподівано й сам заряджаюсь його впевненістю.

― Бо ти мій тато. Бо ти найкращий з усіх. 

― Вона так не думає, ― гмикаю. 

― Думає. Просто теж боїться зізнатись.

Усміхаюсь. 

― Будемо сподіватись.