Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

— Ти заплатиш за це, Бартімеусе! — відсапнув він. — Я ніколи ще так не мучився...

Хлопчисько-єгиптянин усміхнувся:

—Але ж спрацювало-таки! Ми в безпеці.

— Я пробив своїм кігтем бензобак. Мене геть залило цією гидотою. Шкіра аж прищами взялася...

— Годі вже скиглити!

Я обережно визирнув з-за листяної завіси. Дорога, сільські будиночки, садки. Довкола нікого немає, тільки поряд в алейці якесь дівчатко бавиться з тенісним м’ячиком.

— Мабуть, ми в передмісті. Десь на околиці Лондона, — припустив я. — А може, й далі.

Фекварл щось буркнув під ніс. Я обережно позирнув на нього. Він знов оглядав рану, завдану Базтуковим списом. Вона не гоїлася. Фекварл помітно підупав на силі.

— Навіть із цією раною я впораюся з тобою, Бартімеусе. Ходи-но сюди, — кухар нетерпляче махнув рукою. — Я мушу дещо тобі сказати.

Я слухняно сів на землю, підібгавши ноги, як робив колись Птолемей. Тільки не дуже близько від Фекварла — від нього страшенно тхнуло бензином.

— По-перше, — мовив він, — свою частину угоди я виконав. Я врятував тебе — це я можу сказати чесно. Тепер твоя черга. Де Амулет Самарканда?

Я завагався. Бляшанка, що лежить на дні Темзи, не дозволяла мені тут-таки назвати Натове ім’я та особистий номер. Так, я завдячую Фекварлові втечею, та спершу мушу подумати про себе самого.

— Послухай-но, — відповів я. — Ти тільки не подумай, що я невдячний. Просто для мене це вкрай нелегко. Мій хазяїн...

— Помітно слабший за мого, — нетерпляче подався вперед Фекварл. — Напруж свій недолугий мозок, Бартімеусе, й хвилину поміркуй. Лавлейс дуже хоче одержати свій Амулет назад. Так хоче, що наказав нам з Джабором вдертися до найсекретнішої урядової в’язниці, щоб порятувати життя такого жалюгідного раба, як ти.

— І справді, — погодився я.

— Тільки уяви, як це було небезпечно — і для нас, і для нього. Він ризикував усім. Це багато про що свідчить.

— Навіщо ж йому Амулет? — перервав я Фекварла.

— Цього я сказати тобі не можу, — кухар затарабанив пальцями по краєчку носа й промовисто всміхнувся. — Зате скажу інше, Бартімеусе. Приєднуйся до нас — це в твоїх інтересах. Наш хазяїн далеко піде, якщо ти мене розумієш.

Я пирхнув:

—Так говорять усі чарівники.

— Він далеко піде. Найближчим часом. Найближчими днями. Тільки для цього йому вкрай потрібен Амулет.

— Можливо. Та яка нам з того користь? Такі балачки я чув уже не раз. Чарівники використовують нас, щоб зміцнити свою владу, а потім знову зв’язують нас присягою... Що нам з того?

— У мене є план, Бартімеусе...

— Еге ж, еге ж, у всіх нас є плани. Та жоден з них не скасовує того факту, що я досі зв’язаний своїм початковим завданням. І покарання...

— Покарання можна перетерпіти! — сердито труснув головою Фекварл. — Коли ти втік з Амулетом, Лавлейс дав мені такого прочухана, що моя сутність дотепер не відновилася остаточно! Правду кажучи, саме наше існування в цьому світі — ні, не треба вибачень, Бартімеусе, я знаю, що тобі до мене байдуже! — ніщо інше, як черга покарань. Не змінюється нічого, крім отих клятих чарівників! Здохне один — відразу з’явиться наступний, викопає з пороху наші імена й знову викличе нас! Чарівники міняються, а ми мучимось.

Я стенув плечима:

— Ми, здається, про це вже розмовляли. Чи не у Великому Зімбабве?

Фекварлове завзяття згасло вмить. Він кивнув:

— Може, й так. Тільки я відчуваю зміни — й ти теж повинен відчувати їх, якщо не оглух і не осліп. Занепад імперії завжди приносить із собою неспокій: заворушення на вулицях, гризню між чарівниками, що показилися від розкошів та влади... Ми з тобою частенько це бачили. За таких обставин у нас є чудова нагода діяти. Наші хазяї ледащіють, Бартімеусе. І це надає нам більшу свободу.

— Оце вже навряд.

— Лавлейс — один з таких розледащілих. Він могутній — то правда, — але нерозважливий. Ще тоді, як він уперше викликав мене, його дратувало, що він недостатньо впливовий як міністр. Він тільки й марить, як би перевершити великих магів минулого, вразити світ своїми досягненнями. І, як наслідок, він носиться зі своїми зв’язками в коридорах влади, наче собака з протухлою кісткою. Марнує час на нескінченні інтриги, змови, невпинні спроби взяти верх над суперниками... і просто не може зупинитися. До того ж, він не один. В уряді повно таких, як Лавлейс, і дехто — ще нерозважливіший за нього. Ти знаєш цей тип: коли ставки чарівника завеликі, він зазвичай довго не живе. Рано чи пізно він зробить помилку, й тоді настане наша черга. Рано чи пізно прийде наш день.

Кухар подивився на небо.

— Час іде, — провадив він. — Ось моя остання пропозиція: покажи мені, де Амулет, і я обіцяю, що в нагороду — попри будь—яке покарання, —Лавлейс візьме тебе на службу. Твій хазяїн — хай там хто він! — не стане Лавлейсові впоперек дороги. А ми з тобою, Бартімеусе, з ворогів перетворимось на партнерів. Непогана зміна, авжеж?

— Чудова, — підтвердив я.

— Або... — Фекварл згорнув руки на колінах і приготувався до рішучих дій. — Або ти помреш просто зараз, серед цих непоказних кущів у передмісті. Ти знаєш сам: тобі ніколи не щастило подолати мене. Тебе завжди рятував випадок[73]. Цього разу на таке не сподівайся.

Поки я міркував над цією вагомою заявою і про те, як мені найкраще втекти, нас перервали. Зашурхотіло листя, і щось маленьке, прослизнувши крізь гілля, підкотилося до наших ніг. Тенісний м’ячик. Ми з Фекварлом підхопились, та ховатися було вже запізно. Хтось продирався крізь кущі.

То була та сама дівчинка, що бавилася на стежці. Років їй було десь із шість. Веснянкувате личко, розпатлане волосся, завелика футболка завдовжки аж до брудних колін. Дівчатко втупилося в нас — зацікавлено й