Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

«Із того, що ми бачили й чули самі в поселеннях на пагорбах Нової Гвінеї та в лісах Західної Суматри, багато заяв, зроблених посвяченими щодо духів їхніх предків, правдиві Ба більше, ми вважаємо, що досвід шаманів та чаклунів допоможе нам розібратись у Проблемі з нашими власними предками, в себе вдома Ми всі знаємо про навалу Гостей, яка дивовижним і незбагненним чином тяжко вразила Британію. Тож чи варто відкидати припущення, що первісна причина цієї кризи міститься десь поблизу, під самісіньким нашим носом? Може, ми самі збуджуємо цих духів? Самі відчиняємо браму, крізь яку привиди потрапляють до нашого світу? Спершу ця думка видається безглуздою, проте ми переконані що її також слід усебічно вивчити. І ми твердо віримо, що наші дослідження, проведені на іншому кінці Землі допоможуть розв'язати великі загадки, які ми спостерігаємо на батьківщині».

— Звичайно, тепер ми знаємо, де вона, ця брама до Іншого Світу, — мовив Локвуд. — І не менш чудово знаємо, хто нею користується. Мої батьки не мали про це жодної гадки, інакше б не зв’язувались із Товариством. Тільки уяви, як вони читають свою доповідь у цьому клятому будинку, де всюди цокають годинники, а на них зирять оті огидні старигані! — Локвуд аж здригнувся. — У мами й тата було багато інтересів: і відомості про Інший Світ, і паралелі між різноманітними культурами. Вони були переконані, що це викличе якнайбільшу цікавість по всій Британії. Через кілька днів після виступу в Товаристві Орфея вони збирались виступити з тією самою лекцією в Манчестері, а далі вирушити по інших містах. На жаль, вони були надто захоплені й довірливі, бо сподівались знайти в Товаристві друзів та однодумців, а насправді підписали цим собі смертний вирок...

Він повернув голову, й наші очі зустрілись.

— Нещасний випадок? — перепитала я.

— Беручи до уваги те, до чого наблизились мої батьки, Товариство Орфея було вкрай зацікавлене в тому, щоб їхню лекцію більше ніхто не почув. Ніхто, — повторив Локвуд, — у цілому світі. Це підвело мене до наступного відкриття. На титульному аркуші книжки стоїть дата виступу батьків у Товаристві Орфея. За два дні до їхнього від’їзду в Манчестер. Тобто за два дні до того, як автомобіль, яким вони їхали на вокзал, перетворився на вогненну кулю. Звісно ж, цілком випадково. Минуло лише два дні після лекції, й мої батьки зникли з цього світу разом зі своїми незвичайними думками, — він сердито жбурнув книжку на підлогу.

— То не був нещасний випадок, — сказала я.

— Так, Люсі. Їх убили.

— І ти думаєш, що Маріса й Товариство Орфея...

Він перехопив мій погляд:

— Я не думаю, Люсі. Я знаю.

Частина четверта. Облога Портленд-Роу

17

Попри всі вади методів доглядання хворих, якими орудувала Костомаха-Фло, — а до числа цих вад, судячи з того, що коїлось у Локвудовій спальні, належали цілковита байдужість до чистоти, свіжості повітря та своєчасної заміни пов’язок, — не можна було відкидати, що ці методи виявились успішними. Цього ранку Джордж уже сидів у ліжку, зусібіч обкладений подушками, в накинутому на плечі найкращому Локвудовому халаті; на колінах у нього криво стояла таця з тістечками. Обличчя досі було синє, як достигла слива, й на цьому тлі виразно білів компрес на лівому оці. На свій набряклий ніс Джордж якось примудрився начепити тріснуті окуляри, й зараз скидався на підстаркувату сову, яка щойно програла герць із дятлом. Водночас здорове Джорджеве око було розплющене й дивилось цілком свідомо — цього вистачило, щоб я, сідаючи на краєчок ліжка, по-дурному всміхнулась на весь рот.

— Тільки подивись! — вигукнула я. — Ти живий, притомний, сидиш і наминаєш тістечка!

— Цить! — Джорджів голос хоч і зміцнів, проте нагадував шкряботіння губки об сковорідку. — Розбудиш бідолаху Фло! Це все вона постаралася! — він тихенько кивнув головою в куток кімнати, де в кублі зібганого одягу спала Фло в своїй незмінній синій куртці. Вона зігнула коліна і підмостила собі під голову руки. Свій улюблений бриль вона скинула, тож тепер нечесана кучма солом’яно-білявого волосся робила її голову схожою на морську зірку, викинуту на берег. Очі її були міцно заплющені, дихала вона рівно й глибоко.

Локвуд, що увійшов разом зі мною, аж заморгав з подиву:

— Стривай! Що це — мої светри?! І мої найкращі сорочки — прямісінько під її брудними чоботиськами? Ви спорожнили увесь мій гардероб!

— Треба ж їй хоч щось постелити собі, — заперечив Джордж. — Не спати ж просто так, на підлозі.

— Там у шафці є аж дві запасні ковдри!

— Ну, гаразд уже, — перервав його Джордж. — Не було часу шукати ті ковдри. Фло й так цілу ніч не відходила від мене. Тістечок я, здається, вже наївся... — він поволі відсунув тацю вбік і запитав, вивчаючи своїм пильним оком наші подряпини й садна: — Що це з вами? Вирішили переплюнути мене?

— Так собі, погуляти ходили, — відповів Локвуд. — І принесли тобі дарунок... — він поклав перед Джорджем примірник «Таємних знань» у чорних палітурках. — Гадаю, ця книженція варта кількох подряпин.

Нижня частина синього Джорджевого обличчя розцвіла усмішкою:

— До Різдва ще далеко, а ви вже з дарунком! Дякую... — він легенько поплескав по палітурці. — Звідки це? З Будинку Фіттес чи з Товариства Орфея?

— З Товариства Орфея, — відповів Локвуд. — І, якщо вже ти запитав про нього, простудіюй цю книжку якнайшвидше. У нас обмаль часу.

* * *

Наш напад на Товариство Орфея був поворотним моментом, і всі ми чудово розуміли це. Спочатку історія з Джорджем, потім наш нічний удар у відповідь — бойові дії розпочалися з обох боків, і тепер уже не було жодної змоги повернутись до того крихкого перемир’я, котре діяло ще кілька днів тому. Відповідь на нашу атаку мала відбутись якнайскоріше, питання полягало тільки в тому, що це буде за відповідь. Я була певна, що будь-якої миті, ще до обіду, сюди вдеруться люди Маріси Фіттес і оперативна група ДЕПРІК і в кайданках поведуть нас