Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Останнє бажання для тебе виконає нечистий.
Андрій спробував ковтнути, але слини не знайшов.
— Йолопе, — голос шелестів, наче сухий чагарник. — Ти хочеш, аби я навалив купу брехні... І досі не дав мені ні краплі води...
Тут він має рацію, подумав Отто, і дозволив приреченому вихлебтати свою флягу. Після цього повів так, аби вовкулака не побачив місця страти, що її хорти готували від самого ранку під Руслановим проводом.
Якоїсь миті сіроманець зупинився, оглянувся, ніби вбираючи ліс навколо, і перепитав:
— Швидка смерть?
Скоро ти споглядатимеш стіни пекельного казана, подумав Отто, і відповів:
— Швидка смерть.
Божі воїни вишикувалися перед підліском. У вечірніх сутінках жарини в їхніх очах спалахнули маленькими вогниками.
— Браття мої, — проголосив урочисто Шварц. — Інвіктіори! Сьогодні ми вполювали пропащу душу.
Хорти відповіли галасом. Фобос і Деймос забрехали. Сіроманець дивився перед собою, і навіть не намагався крутити головою, ніби задурманений, чого мисливець остерігався: задум міг зірватися. Отто підняв голос, аби його розчули:
— За християнським звичаєм ми даємо слово спокути. Слухайте його, браття, слухайте прокляту душу! Слухайте і не забувайте, навіщо вбрали одяг із хрестом!
Отто кивнув сіроманцеві.
— Мене звати Андрій Кукурудзяк. Я грішив.
— Голосніше!
Характерник підвищив голос, і хорти зачудовано слухали його, ковтаючи кожне слово; він говорив байдуже, не відриваючи тоскного погляду від цяточки корчми на видноколі, а Шварц слухав про страшні гріхи і криваві злочини, які вигадав сам. Уважно спостерігав за очима слухачів — вогники зростали. Коли сіроманець скінчив, розповівши заледве половину вигаданого наклепу, Отто вирішив, що цього досить: обурені хорти ладналися розірвати виродка на клапті.
— За твої гріхи я, Отто Шварц, ґрандмейстер хортів Святого Юрія, засуджую тебе до страти на вогнищі!
Божі воїни зустріли його рішення бурхливим схваленням.
— Ах ти брехливе... — почав було Андрій, але удар Лавріна працював безпомильно.
Ілько вправно заштовхав кляпа до рота непритомного характерника. Близнюки відтягли, прив'язали його до стовбура всохлого дерева, зрубаного, обтесаного і вкопаного осердям грандіозного вогнища, яке збирали від самого ранку.
— Пишайся, — порадив Отто засудженому, хоч той не міг чути його. — Великого магістра Жака де Моле також спалили. Певно, це доля всіх проклятих орденів!
Підійшов Руслан зі смолоскипом. Божі воїни стали довкруж місця страти. Отто підняв смолоскипа вгору, і вони відповіли скинутими до небес рушницями.
— Вогонь очистить тіло твоє, а Господь — душу, — проголосив Шварц. — Чекай Страшного Суду, перевертню!
— Амінь! — луною відповіли божі воїни, осіняючи себе хресним знаменням.
Вогонь затріскотів, перескочив із сухої трави на галуззя, розбігся дровами, заковтував розігріте спекою дерево, підносився вгору ненажерливими язиками. Засмерділо паленою шкірою та волоссям. Перевертень отямився і заревів крізь кляп, смикаючись на стовпі. Його очі бігали між вогняними вістрями, допоки не вп'ялися в Отто, немовби надсилаючи німе передсмертне прокляття. Шварц відповів довгим спокійним поглядом, допоки очі лікантропа не закотилися і зникли в диму.
У гуготінні полум'я сморід змінився запахом смаженини. Рясно летіли іскри, і Отто прикрив рукою вуса.
Нас було багато, думав Шварц, і ми були невразливі. А тепер лишилася невелика жменя, що змушена робити справу подалі від дурників, аби не завадили страті бісової душі...
— Ви чули його! Тепер гнів палає у ваших серцях, гнів, схожий на цей чистий вогонь, — закричав Отто побратимам і самому собі. — Мить слабкості вразила вас, браття! Засліплені мирськими справами, заляпані брудом людської невдячності, ви втратили мету. Але я вказую її вам! Ми, і ніхто крім нас, позбавимо ці землі від проклятих служників Люципера, що звуть себе вовчими лицарями! Вчора хтось із них убив такого собі Темуджина, і сьогодні всі носять їх на руках. А завтра вони вб'ють вашу матір. Або невинне дитя. Або святого отця! Бо таке їхнє диявольске призначення: сіяти смерть і пожинати страждання. Мирські люди мають коротку пам'ять через малодушну природу. Проте ви, браття, мусите бачити, де правда, а де кривда. Ви маєте усвідомлювати, що агнців треба рятувати від вовків — навіть якщо агнці того не розуміють, бо вовк ходить серед них в овечій шкурі! Та ми, браття, порятуємо їх, як і належить добрим християнам. Попри невдячність. Попри непорозуміння. Ми доведемо нашу справу до кінця!
Полум'я горіло в їхніх очах, полум'я дожирало рештки перевертня.
— Викресли його ім'я зі списку, — наказав Отто Русланові.
— Уже викреслив, великий майстре.
Від тієї страти все змінилося. На марші хорти долали відстані вдвічі довші. Шкірилися всім, хто на них витріщався, показово похитували рушницями. Тепер ніхто не смів шепотіти за їхніми спинами!
Шварц не любив велику воду — він був дитиною гір і лісів, тож коли загін дістався південних земель, він не розділяв загальної радості від споглядання моря. Після довгої мандрівки хорти дісталися невеликого села, де мав бути Георгій і троє інших братів. Як у всіх інших селах неподалік фронту, жили тут самі старі, діти і жінки — чоловіки або служили, або загинули. Нечисленні селяни дивилися на божих воїнів без подиву, ніби їх очікували.
— Десь тут спинилися наші побратими, — звернувся Руслан до першого стрічного діда, і той, навіть не дослухавши, вказав їм напрямок.
Дорога привела до вулички на кілька білих мазанок. Тихо і безлюдно, тільки на одному подвір'ї поралася самотня літня жінка. Запримітивши новоприбулих, витерла руки об фартух і підійшла до тину.
— Вітання, — мовила вона. — Своїх вирішили навідати?
— Нам сказали, що вони живуть тут.
— У господі мого брата гостювали. Я покажу.
Провела до наступної хати, почаклувала над великим замком, послужливо відчинила двері. Усередину ввійшли Отто і Руслан, а решта загону лишилася чекати на подвір'ї: хтось розлігся в тіньку, хтось побіг до колодязного лелеки, Ілько з Лавріном заходилися шукати їстівне на захаращеному городі. Фобос і Деймос чатували на ґанку.
— Нічого не чіпала,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко», після закриття браузера.