Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 "Неймовірні пригоди", Yu Lee"

– «Ура, ти мене почула. Том ще спить?».

– «Так, а що він взагалі робить у твоїй кімнаті?», – запитала вона. – «От трясця!», – раптом скрикнула Фума. 

– «Що там трапилось?», – здивувалася я. – «Хоча краще без пояснень, буди його як можеш і коли прокинеться скажи мені, що він уже встав».

– «Хвилинку», – потім була тиша, а потім пролунав крик і лайка, мабуть вона його все ж таки розбудила. – «Як ти зрозуміла, він уже прокинувся», – сказала лисиця.

– Вона його вкусила чи що…? – пробурмотіла я. –  Том, відчини двері! – І я знову постукала.

– Що, хто там? Це ти Анко? Зараз, секундочку, одяг знайду свій.

– Відкривай зараз же, кому сказала! Тим паче що твій одяг у мене, – і двері відразу відчинилися.

Переді мною стояв розпатланий і заспаний Том, причому саме в тому, в чому мати народила. Побачивши в моїх руках одяг, він затягнув мене до кімнати разом із ним.

– Чорти б тебе побрали!!! Ти  що коїш? – обурилася я, а очі мимоволі обмацували його тіло, зупиняючись на цікавих місцях! – «Анка, безсоромниця, дивись у стелю, прошу тебе!», – наказувала я собі.

– Тихо! – сказав він мені. – Тут щось не так! – він вихопив з моїх рук одяг і прикрився. Але мені вистачило того, що я побачила, щоб тепер стояти з червоним від збентеження обличчям і все ж таки вивчати стелю.

– Ти чого голий вискочив! – «Чого, чого, але побачити його таким, я ну ніяк не очікувала. Ну і ранок видався, один цілує і в коханні зізнається, а інший затягує у свою кімнату, де стоїть зовсім без одягу. Час міняти професію! А то ці голі чоловіки мене зовсім з глузду зведуть», – подумала я.

– Ти ж сама мені наказала терміново тобі двері відчинити! Звідки мені знати, що там у тебе сталося? – виправдовувався він.

– Ну не такою ж мірою терміново треба було! І навіть якби щось реально сталося, як би ти мені допоміг у такому вигляді?

– Не знаю. А взагалі, мене якийсь нудотний запах, що виходить з коридору збентежив. Я після всіх цих історій з квітами дуже підозріло до такого ставлюся.

– «Він навіть тут його почув!? Хоч би на нього не подіяло!», – думала я. – Головне, тільки обійматись у такому вигляді не лізь! – з переляком вигукнула я.

– А? З якого це диву я таке робити буду? Дивна ти.

– «Це тобі Нік в коханні зізнався, чи що?», – почувши мої думки, запитала лисиця. Я через Тома навіть забула, що вона тут теж читає мої думки коли їй вигідно. Ну, ніяких секретів, навіть у голову всі лізуть.

– «Саме так», – якщо вона і так все почула, то й приховувати немає сенсу.

– «О це новина. І як тільки він на це зважився? А запах, справді дивний», – тільки й сказала вона. А я ці питання вже давно обмірковувала, згадуючи флакончик. 

– Том! Коли ти нарешті одягнешся? А то мені вже набридло споглядати твою голу дупу! – не витримала я. Хоча не можу сказати, що видовище неприємне. Підкачаний він був більше ніж Нік. Ну і не дивно, адже він бореться лише мечами та грубою силою, а не магією. Шрамів у Тома було багато. Щоправда, у мене їх теж вистачало, але, порівняно з моїми, вони додавали йому мужності.

– Вибач мені за мій зовнішній вигляд, але я не знаю куди подівся мій халат, а ще куди зник Нік, – з неспокійним виглядом повідомив він мені, здавалося зовсім нічого не соромлячись. – Та й його ліжко де?

– Навіщо тобі халат, якщо я твою уніформу принесла. Одягайся швидше, а потім решту обговоримо. І взагалі з яких справ ти спав тут голим?

– Ну… – хоч якось засоромився він нарешті. – Білизна ж у мене вчора теж промокла. А іншої мені не дали. У халаті або тому змінному одязі спати було б незручно.

– Тобі що, вчора піжаму не видали? – здивувалась я.

– Це й не піжама зовсім, а сукня. Причому явно не мого розміру…, – журячись, вказав він на те, що лежало біля ліжка.

– От трясця, це ж мало бути моєю нічною сорочкою…, і що взагалі означає «було б незручно»!? Ми часом на голому корінні спимо. Іди вже швидше за ширму! – «Ох, так, тут була ширма. І якби я тут ночувала, то в мене також була б ширма. Хлопцям її звичайно не ставлять», – подумала я, а Том нарешті швиденько переодягся і тільки хотів мені щось сказати, як я його зупинила і сказала, що на нас вже чекає сніданок.

– Так, а реально де Нік? – спитав він у мене.

– Та все з ним гаразд! Давно сидить, снідає! Тож пішли! – переконала я його і ми разом попрямували до їдальні. Зайшовши туди, я звернула увагу на те, що кімната була дуже світлою, в ній було багато вікон з яких промені сонця так і струменіли всередину. За великим темним дерев'яним столом у гордій самоті сидів Нік, і виделкою колупав свій сніданок. Коли я його побачила, то відразу ж подумала про ранкову подію і згадала, якою безпорадною я була в його обіймах. Мене відразу охопила злість, яку я виплеснула на найближчий стілець.

– Я щось прогавив і цей стілець десь завинив? – здивувався Нік, що я просто так штовхнула предмет.

– Та ні, це я так..., просто..., коротше, він мені заважав, – знайшла я виправдання своїм діям.