Читати книгу - "Багряна кнея, Еллі Гарус"

Лізетт перевела мандрівний погляд з Тільди на вогонь. Вона уявила все про що ґрунтовно розповіла їй фрейліна.
  — Що сталося згодом із Чокашем та його матір'ю?
  — Чокаш зник після війни, ходили чутки, що він загинув під кордоном Гертрунського барона. Але його тіло не знайшли. Та війна була люта, ой люта! Він оскаженів, став жорсткішим. Його морально зруйнувала відмова коханої жінки та загибель доньки. Архелая досі не вірить у смерть сина, каже, що чекає на нього незважаючи ні на що.
   — Чекає?!
   — А ви не знали? Наш князь не розповідав Вам про свою бабусю?
   — Ні! – Лізетт від подиву підвелася з місця. — Де вона зараз? Я б хотіла з нею познайомитися.
    — Вона живе усамітнено на півдні вахнархських земель. Були часи, вона такі розкішні бали влаштовувала; танці, щедрі частування, не шкодувала останньої бочки вина для гостей.
    — Чому Міхай не спілкується з нею? Тільки говоріть прямо, я характер свого чоловіка знаю. Він її образив?
    — Наш князь вважає, що це вона занапастила його матір, заради справжнього кохання сина. Хелі не винна, вона заради сина була готова на все, але Лора, мати Міхая, захворіла раніше, ніж Чокаш зустрів іншу.
    — Хелі знає, що в її онука тепер інша дружина?
    — Звичайно знає. Чесно кажучи, вона була на церемонії, таємно, — посміхнулася Тільда. — Насправді, доки я не приїхала на західні землі, щоб допомогти Вам з вінчанням, я жила з нею.
    — Так-а? – нахмурилася Лізетт. — І ти мовчала про неї?
    — Пробачте, княгине, пані Хелі веліла не казати про це. А потім князь Міхай наказав приїхати мені сюди в замок на Туманній горі, щоб дбати про Вас, бо помітив, що ми з Вами ладнаємо.
    — Вона… Архелая, – Лізетт зніяковіла, – що вона думає про мене?
    — Ви їй дуже сподобалися.
    — Справді?!
    — Якщо захочете зустрітися з нею, я можу це організувати. Тільки ось, я думаю, наш князь не буде радий такій зустрічі.
    — Ми йому не скажемо, то наша маленька жіноча таємниця, – засміялася Лізетт, – він все одно зайнятий військовими справами. А мені треба відновити сили перед новим набігом, тож з'їздити в гості на південні землі мені не завадить.
   — Знову напад?! Ви впевнені?!
   — Так, я знаю, що буде, як тільки лорд Аркхенський перечекає зиму. Зараз він вестиме переговори з іншими державами, йому потрібні соратники, щоб рушити на Вахнархію проти Міхая.
Тільда ​​плеснула у долоні, впустивши спиці на ноги. Вона рано зраділа перемозі.
   — Не переживай даремно, наше військо не вдарить у бруд обличчям. Ну, подумаємо про теперішнє, – Лізетт підійшла до вікна, дивлячись на засніжені сади, – як би нам дістатися південних земель у таку негоду?
   — Князь Міхай повернеться до замку не раніше завтрашнього вечора. Ми все встигнемо, пані, – хитро посміхнулася Тільда. — Тільки дочекаємося півночі, щоб нам не заважали.
   — На ваших вустах усмішка, щоб це означало? Ви придумали, як дістатися за такий короткий час на південні землі і щоб Міхай не пізнав?
   — Краще, люба моя княгине. Вам не потрібно покидати замок, ми будемо тут біля каміна, чекатимемо на княгиню Архелаю.
   — Вона приїде сама? А це безпечно?!
   — Без питань, все побачите на власні очі, а поки до півночі сім з половиною годин, я допоможу Вам приготуватися до зустрічі. Розпоряджуся приготувати гарячу ванну з відваром трав, і не пручайтеся, моя пані.
Лізетт погодилася на будь-які пропозиції Тільди, і решту часу до зустрічі з княгинею Архелаєю приділила собі.

***

У каміні затріщало рівно за хвилину після опівночі, тільки но настінний годинник на першому рівні замку пробив дванадцять разів. Лізетт читала в кріслі, як полум'я в каміні спалахнуло і раптово згасло, мов у нього хлюпнули з глека води. Вона залишила читання та піднялася з крісла. Тільди поряд не було, вийшла заварити для Лізетт та гості чай. У глибині каміна затріщало з новою силою, й Лізетт, затамувавши подих, спостерігала, як перед нею розсуваються один за одним закопчені цеглини та складаються в щільну мозаїку у вільному кутку. Невеликий тісний прохід утворився на тому місці, де менш як п'ять хвилин тому горіли червоним полум'ям дрова.
Пастельного тону бузкова накидка блиснула так яскраво, що Лізетт мимоволі прикрила очі долонею. Через прохід каміна увійшла жінка невисокого зросту. Граціозна, фігуриста, на вигляд їй було до сорока років, чорна копиця довгого волосся була акуратно прибрана в елегантну зачіску. Блакитні виразні очі лише підкреслювали приналежність жінки до аристократії. Незнайомка переступила гарячу золу та зробила крок до приголомшеної від побаченого Лізетт.
  — Доброї ночі, Лізетт. Трохи запізнилася, – Архелая обтрусила поділ сукні від попелу, – але я чекаю від тебе пом'якшення, люба княгиня, за мій пізній нічний візит. Так уже сталося. Негода за вікном лютує.
  — Княгиня Крондамська? То це ви?
Вона кивнула головою й привітно усміхнулася, розглядаючи Лізетт.
  — Смію припустити, дитино, що ти очікувала побачити сиву стареньку з тростиною в руці. Запевняю тебе, я суцільне розчарування для всіх обізнаних, – ще мій покійний батько так відгукувався про мене. Я була не тією, ким мене очікували бачити. Так що, Лізетт, ось вона, я!
  — Ну що ви! Яке ж ви розчарування? Ви просто вмієте дивувати своєю красою поза часу. Перепрошую за гучне порівняння. Я право не очікувала побачити Вас такою молодою!
Хелі махнула рукою з ледь помітною усмішкою на червоних губах.
  — Називай мене на ім'я, люба. Вся справа у моєму коханому Рофштаку, то він мене прирік на вічну молодість, перед тим, як загинув від рук зрадників. На той момент мені було тридцять чотири роки, цей дар зі мною не перше десятиліття. Я втомилася ховатися від людей, бо раніше мене часто впізнавали, проклинали, обзивали відьмою за вічну молодість. Особисто я не проти відьом, від них більше користі, ніж від язикатих хвесьок. Чи не так? – Архелая грайливо підморгнула Лізетт, сідаючи у вільне крісло.
  — Можливо, але мені здається, Ви й самі не проти ворожити?
Крондамська дзвінко засміялася. Щирий сміх цієї чарівної жінки говорив про її відкритість, Лізетт вона сподобалася.
  — Тільда ​​розповідала, що ти жвава, непосидюча, смілива дівчина, бачу вона мала рацію. Я відчуваю… – княгиня простягла руку до Лізетт, й та підійшла ближче, взяла Крондамську за долоню у відповідь, – у тобі буяє вахнархська кров. Шалено сильна, неприборкана, пекуча й норовлива. Ти вміло морочиш голову моєму онукові, га?
Лізетт наче набрала в рот води. Блакитноока гостя підняла її лице за підборіддя, розглядаючи профіль.
  — Мабуть, зовнішність від матусі, гарнюня. Ну що ти так злякано дивишся на мене? Та чула я про твої шалені витівки, Міхаю хоча б не сумно з тобою. Іншою ти не станеш, швидше у лисого волосся виросте. Все одно він ухопився за тебе, – кажучи це жінка вдивлялася в очі Лізетт, – серед сотень звичайних жінок, він знайшов свою кров у тобі! Це дуже важливо, тому що мій коханий Рофштак прирік не тільки мене на вічну молодість, а й прокляв у гніві свій майбутній рід.
  — Прокляв?! Як саме?
  — У серцях прокляв, що не буде нікому з вахнархської династії любовного щастя і продовження роду, якщо дружина не буде кровною, тобто вона повинна нести у своїх венах ту саму кров, що й князь. Інакше гинути будуть звичайні обраниці й немовлята у чиїх жилах материнська кров помиратимуть. Так сталося з моїм сином Чокашем. Його дружина Лора чахнула на очах і померла; моя онука народилася нервовою дитиною, страждала душевними розладами та одного дня кинулася з гори від юнацьких почуттів. А Міхай... Він один успадкував кров мого сина, тому й вижив. Чокаш не вірив у прокляття Рофштака, знайшов йому дружину Доріану, чарівна була дівчина. Вона любила мого онука, а він тихо ненавидів батька за раннє весілля. Діти їх помирали, та й Доріана дурніла з кожним днем. Як могла я стримувала прокляття самотужки, тому вона й протрималася у шлюбі з Міхаєм так довго. Але з роками моїх сил стало бракувати, бо Доріана перестала боротися.