Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

Двері відчиняються, це помітно за протягом, заходить Каптурах. Він іде простісінько до айхмістрового столу. «Партію?» — питає він.

«Гаразд, заграймо».

Він грає партію в тарок, потім другу і третю. Він марно чекає на Евфемію. Він не каже ні слова, навіть Каптуракові. Він чекає на Евфемію. А вона все не йде.

Десь коло третьої ночі один дезертир починає грати на гармошці. Він грає «Я любіл тєбя», і всі плачуть. Вони плачуть за щойно полишеною вітчизною. Цієї миті їхня туга за вітчизною більша від туги за волею.

У всіх на очах сльози. І тільки Каптуракові очі сухі. Навіть гармошка не зворушує його. Він особисто перевів цих дезертирів через кордон. Він живе з цього. Він живе з туги дезертирів за домом, із їхньої туги за волею.

Зажура пойняла навіть айхмістра Айбеншютца. Він прислухається до мелодії «Я любіл тєбя» і відчуває, як зволожуються йому очі.

Каптурах тієї ж майже миті, коли заходиться гармошка, питає, чи не хоче Айбеншютц заграти ще одну партію.

«Так, — каже Айбеншютц, — чом би й ні?» І вони заграли четверту партію в тарок. І Айбеншютц знову програв.

Уже сірів світанок, коли Айбеншютц нарешті підвівся. Він пішов сходами догори, чіпляючись обома руками за поруччя.

Заточуючись, він дошкандибав до свого покою. Як був ув одязі, повалився на ліжко, як колись, під час маневрів. Він спав без сновидінь і геть спокійно. Його збудив перший пташиний щебет. Він підхопився, та відразу зрозумів, де він: у прикордонній корчмі, і це його аніскілечки не здивувало.

У нього не було нічого, аби вмитися. Він не міг поголитися. Це його стурбувало. Він здався собі забрудненим і скривдженим. Але все одно зійшов донизу.

Потужний літній ранок струменів крізь відчинені вікна. На долівці ще спали дезертири. Навіть ранкове сонце неспроможне було їх збудити, навіть лунке тьохкання вранішніх дроздів.

Посеред цього царства сонних дезертирів, що лежали коло його ніг, сидів айхмістр Айбеншютц і пив чай.

Йому прислужував Онуфрій. «А де Евфемія?» — спитав інспектор. «Не знаю», — сказав Онуфрій. «Я хочу її бачити, — сказав Айбеншютц. — Мені треба сказати їй щось важливе».

«Добре», — сказав Онуфрій, а Айбеншютц далі сидів. Незабаром вона надійшла, Евфемія. Йому було соромно перед нею, за свою невмитість, за вчорашній заріст.

«Я цілу ніч прочекав на вас», — сказав він.

«Тепер ви зможете мене бачити! — відповіла вона. — Адже ви залишаєтеся?»

Він і не знав, що приїхав сюди, аби залишитися. Як просто воно складається. Звісно! Що ж він забув удома?

«Так-так», — сказав він крізь відчинені двері, до юного ранку. Чоловіки на підлозі поволі заворушилися. Вони ще якусь часину безтямно дивилися перед собою, відтак протирали очі і тільки тоді, здавалося, починали розуміти, що вже настав ранок. Вони підводилися і йшли, один за одним, надвір, вмитися до криниці.

Айбеншютц залишився сам на сам із Евфемією в цій великій залі, що виросла раптом до нечуваних розмірів. Йому здавалося, що ранок розбухає все далі й далі. Пахло ранком і пахло вчорашнім днем, одягом і сном цих чоловіків, і горілкою, і медом, і літом, і Евфемією. І всі ці запахи навалилися на бідолашного Айбеншютца. І спантеличили його, хоча він достеменно їх розрізняв.

Багато чого, дуже багато роїлося йому в голові. Він зрозумів, що не зможе сказати нічого путнього, але ж треба було щось робити, і Евфемія сиділа коло нього. Раптом він обійняв її і поцілував від усього серця і міцно. Тоді — а до дверей уже зближалися, вертаючись від криниці, чоловіки — він сказав, просто й відверто: «Я люблю тебе!» — і швидко підвівся. Наказав запрягати. І поїхав додому, по речі.

XXV

Доки тривало літо, Айбеншютц був щасливий. Він запізнав кохання і всіх тих блаженних перемін, які воно приносить чоловікові. Невибагливий і простий, як то наш Айбеншютц, із дещицею туги на серці, спізнавав він першу пристрасть свого життя ґрунтовно, чесно, з усіма злетами і падіннями, з усіма розкошами. У цей час він справляв свою службу не лише безтурботно, а й навіть недбало. Довгі літні дні були лише дрібними додатками до коротких, виповнених ущерть, потужних ночей. Те, що діялося вдень, без Евфемії, не мало жодного значення.

Додому, до дружини, Айбеншютц зазирав ледве чи й раз на тиждень. Туди він зазирав із чогось на кшталт спорадичного почуття обов'язку, а також про людське око. Всі вони знали, що він живе з Ядловкеровою жінкою, та, позаяк він став такий лагідний і недбалий, і вони дивилися на нього лагідними чи принаймні байдужими очима. До речі, не переймався він і покладеним на нього обов'язком. Господи і крамниці пильнувала сама Евфемія, дбала вона й про документи людей, що прибували з-за кордону, вона сама — своїм безпомічним почерком — вписувала їхні імена до великої книги, куди жандарми зазирали лише зрідка і про людське око.

Тим часом настала осінь. І, як щоосени, прийшов до Швабів пекти каштани Самешкін, Самешкін із Ухни, в Бесарабії. Він був далеким родичем Евфемії, так принаймні вона казала. Насправді ж він був її коханцем, і це не була жодна таємниця, весь світ знав це. Ядловкер знаходив із ним спільну мову. Самешкін завжди приходив у жовтні. Він залишався на всю зиму. Він приїздив із багатьма міхами каштанів і маленькою піччю на чотирьох тоненьких чорних ніжках. Він виглядав дуже не по-тутешньому і так, ніби і його спекли. Так спекло його сонце Бесарабії та Кавказу, і Криму на додачу. Його маленькі, бистрі очка нагадували вуглинки, на яких він пік свої каштани, а його тоненькі, довгі вуса, що скидалися на гарно вигнену садову лозину, були чорніші навіть від тієї його печі. Руки й обличчя були бронзові, як каштани. На голові він носив високу астраханську папаху, а на тілі — білий, страшенно засмальцьований і закіптюжений кожух. На ногах — великі, просто-таки велетенські чоботиська до колін, із широченними халявами. За поясом у нього стирчала важеленна вишнева палиця, підбита на вістрі чотирикутним залізним гостряком. Отож він був досконало споряджений для суворої зими і свого суворого заняття.