Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

Зітхнувши, потер підборіддя. Усвідомлення прийшло повільно, мов важкий дощ перед бурею: така жінка, як Ліда, ніколи не наважиться навіть на найменшу зраду — ні собі, ні іншим. Це просто не її стиль життя. Її серце було непохитним, як скеля, а я… я лише хвиля, що даремно намагалася змити цей камінь.

— Привіт, дядьку Дем’яне! Що ви тут робите? — раптово залунав дзвінкий голос Есмі. Дівчинка стояла на ганку, притискаючи до грудей ляльку. Її очі світилися цікавістю, а в куточках губ ховалася ледь помітна усмішка.

Я змусив себе повернутися в реальність.

— Ну, привіт, хоча ми вже сьогодні бачилися.

— А мама каже, що ввічливим потрібно бути завжди.

Я мимоволі посміхнувся.

— Твоя мама все правильно каже. Слухай її й далі. Чим плануєш зайнятися, Есмі?

— Я вже допомогла мамі з роботою, Поліна нагодувала мене, тепер можна гратися. Але у вашому домі зовсім немає іграшок. От якби у вас був син або донька, було б весело. Ми б подружилися.

Її слова вдарили в саме серце, залишаючи після себе гострий біль. У горлі стисло, ніби його обмотали колючим дротом. Я змусив себе ковтнути, але ком у горлі не зник.

Якби… Якби все було інакше. Якби я мав шанс. 

Я відвернувся, вдивляючись у небо, відчуваючи, як важкість осідає десь глибоко в грудях. Все б віддав, щоб мати сім’ю. Справжню. Щоб у цьому домі лунали не лише самотні відлуння, а й сміх, життя, тепло.

Зітхнувши, я спрямував погляд на Есмі, яка дивилася на мене широко розплющеними очима, чекаючи. Можливо, саме такі миті й роблять життя вартим проживання.

— Есмі, а які іграшки ти полюбляєш? — запитав я, спробувавши хоч трохи відігнати сумні думки.

— У мене всі іграшки улюблені, — вона знизала плечима й посміхнулася, — але я стаю дорослою, тому не проти вчитися чогось нового.

Я всміхнувся, захоплений її серйозністю.

— А ти вмієш грати в гольф? — поцікавився я, нахиливши голову.

Есмі задумливо примружилася, ніби оцінюючи цю нову ідею.

— Ні, але я бачила, як у фільмах грають! Це щось типу бити по м’ячику, так?

Я засміявся, і цей сміх, хоч і короткий, проте розвіяв частину мого смутку.

— Так, це щось типу того. Хочеш спробувати? У мене є старий набір у гаражі.

Очі Есмі загорілися цікавістю.

— Давайте!

Її ентузіазм був заразливим, і я раптом відчув, як у душі прокидається щось давно забуте — надія. Можливо, життя ще приготує для мене кілька приємних сюрпризів.

У гаражі пахло пилом і металом. Я відчинив двері, впустивши всередину сонячне світло, і одразу побачив її — стару сумку з набором для гольфу. Колись я купив його, сподіваючись, що матиму час і бажання, але, як це часто буває, справа так і не дійшла до реальної гри.

Я змахнув рукавом пил, підняв сумку і повернувся в сад, де мене чекала Есмі. Вона сиділа на траві, підперши підборіддя руками, і коли побачила, що я несу обладнання, її очі загорілися цікавістю.

— Ого! — вигукнула вона, підстрибнувши. — А ви серйозно до цього готувалися!

Я посміхнувся, розкладаючи спорядження.

— Ну, якщо вже вчитися, то як слід.

Я розклав кілька м’ячиків, встановив маленькі пластикові лунки й передав їй дитячу клюшку, яка, на щастя, знайшлася в наборі.

— Ось, спробуй. Спершу потрібно правильно її тримати.

Есмі схопила клюшку, як меч, і виставилася у бойову стійку.

— Ну, майже, — засміявся я. — Дивись, руки треба розмістити ось так…

Я став поруч і обережно поправив її хват. Вона уважно слухала, старанно повторюючи кожен рух.

— А тепер нахилися трохи вперед… Так. І плавно замахнися…

Есмі зосереджено кивнула, розмахнулася й влучила по м’ячику. Той покотився по траві… і зупинився за кілька кроків від нас.

— Хм, — вона серйозно підперла підборіддя. — Треба більше сили, так?

Я стримав усмішку.

— Так, але не просто сили. Треба ще відчуття. Це як… як ніби ти ведеш танець із м’ячиком.

Вона підняла на мене недовірливий погляд.

— Танцювати я не дуже вмію.

— Ну, значить, навчимося разом.

Я взяв свою клюшку, став поряд і, зробивши спокійний замах, відправив м’ячик прямо в лунку. Есмі здивовано ахнула.

— Ого! Ви це бачили?!

Я посміхнувся.

— Бачив. А тепер твоя черга.

І поки вона знову готувалася до удару, я відчув щось дивне й давно забуте. Спокій. Радість. І, можливо, навіть легкий проблиск щастя.

Я якраз поправляв Есмі хват, коли поруч почув кроки позаду. Озирнувшись, побачив Ліду. Вона стояла поруч, схрестивши руки на грудях, і з цікавістю спостерігала за нами.

— Що тут відбувається? — запитала вона, піднявши брову.

— Дядько Дем’ян вчить мене грати в гольф! — радісно вигукнула Есмі, навіть не відриваючи погляду від м’яча. — Дивись, мамо, зараз я заб’ю!

Ліда тільки встигла видихнути, як дівчинка замахнулася і зосереджено вдарила по м’ячику. Той покотився травою, зробив кілька поворотів… і впав прямо в лунку.

— Так! — переможно вигукнула Есмі, підстрибуючи від радості.

Я засміявся і плеснув у долоні.

— Молодчина! Оце так удар!

Ліда теж усміхнулася й поплескала доньку по плечу.

— Непогано, справжня чемпіонка.

Есмі, розпашіла від радості, раптом широко усміхнулася й повернулася до мене:

— Дядьку Дем’яне, а мама теж не вміє грати в гольф. Може, ви її теж навчите?

Я завмер, мимоволі перевівши погляд на Ліду. Вона теж на секунду затрималася, і між нами зависла тиша, наповнена чимось невимовним, майже відчутним.

— Ну, — протягнула Ліда, дивлячись на мене з викликом, — а ви хороший учитель?

Я повільно усміхнувся.

— Думаю, тобі доведеться переконатися в цьому особисто.

Ліда тільки хитнула головою, але я вловив ледь помітний блиск у її очах. Можливо, цей день ще принесе щось більше, ніж просто урок гольфу.