Читати книгу - "Квіти для Люсі , Лада Короп"

Минуло три тижні. 

ЛЮСЯ

    Я стою біля дверей РАГСу, тримаючи в руках букет квітів, які виглядають так само штучно, як і мої почуття. Весь цей час я намагаюся переконати себе, що це правильне рішення, але думки плутаються, як осіннє листя під ногами. Внутрішній голос каже мені, що я не можу вийти заміж за людину, яку не люблю, але реальність вимагає своїх жертв. Вчора Тарас приходив до мене й ніби прощався. В його голосі було стільки відчаю, що мені хотілося кинути все до біса й дійсно піти з ним. Куди завгодно. Але я відпустила його, як і він мене. Тільки золота брошка у формі камелії, яку я так хотіла залишилася мені на пам'ять про наше велике почуття...

Погляд мій мимоволі зупиняється на інших парах, які збираються одружитися. Ось тільки вони мають набагато щасливіший вигляд аніж ми з Антоном. Вони сміються й радіють життю. Глибоко вдихаю і намагаюся заспокоїти серце, яке б’ється так, ніби хоче вирватися з грудей. Відчуваю, як тривога заповнює мене, але я вже тут. Я не можу повернутися назад. Подумки мандрую до майбутнього, де все це в один момент стане звичним. Чи зможу я коли-небудь забути, що цей шлюб – всього лише угода?

Попри слова Антона, що я важлива для нього все одно розумію, що навіть у цьому він шукає свою вигоду. Коли заходжу в зал, на мене дивляться кілька пар очей, але я не помічаю їх. Вся моя увага зосереджена на Антону, який стоїть на іншому кінці. Він виглядає стильно, як завжди у білому костюмі та гладко зачесаним волоссям, з легкою усмішкою на обличчі. Але ця усмішка не зігріває моє серце. Це всього лише маска, і я знаю, що під нею ховається те саме прагматичне ставлення до нашого союзу, яке я сама відчуваю. Підходжу до нього, і наші погляди зустрічаються. У його очах я не бачу кохання, лише розуміння того, що ми обидва тут з певної причини. Він бере мене за руку, відчуваю, яка вона холодна, як і стан моєї душі. Це не те що я хотіла б відчути в момент, коли обираю свого партнера на все життя.

— Готова? — запитує він, киваю, хоча всередині мене все протестує. Розумію, що це не просто слова. Це початок нового етапу, який я ніколи не хотіла б розпочати. Шлюбний реєстратор, яка сидить за столом, запрошує нас до себе. Я відчуваю, як моє серце завмирає, коли вона починає читати слова, які для мене нічого не значать. Навколо все розмивається, єдине, що я чую — це свій власний подих, який сплітається з тихими звуками залу. Торкаюся брошки, яку спеціально начепила на сукню. Він не забув. Я сотні разів говорила про те що у моєї матері була така брошка. Але вона продала її через брак коштів. Й все життя про це шкодувала. Саме тому я хотіла собі таку. Як пам'ять про маму. Антон навіть не звернув на це увагу, а Тарас запам'ятав. Отже, він дійсно кохає мене. А я всім нехтую заради обіцянки? Невже таке можливо? Коли вона запитує, чи згодні ми обидва, я чую, як Антон говорить ", так". І в цей момент розумію, що ніколи не зможу вимовити слово, яке повинно стати стартом нашого спільного життя. Не можу збрехати й собі, і йому. Це буде несправедливо стосовно нас обох. Озираюся навкруги. На моє весілля прийшли всі. Родичі Антона, Оля й навіть Тигран, який сьогодні особливо галантний. Але єдиного чоловіка якого я б хотіла сьогодні бачити немає. Де ж він? Невже не прийде? Якби ж він тільки прийшов й сказав всього три слова....

Я б кинула все це й наважилася піти з ним хоч на край світу. Але він не прийде. Я це розумію. — Наречена ви згодна? — перепитує реєстратор.

— Я...Я не знаю, — кажу розгублено й всі погляди присутніх зупиняються на мені. Антон нервово всміхається.

— Люся, як це не знаєш? Що за дитячий садок? — шипить мій наречений.

— Гаразд ти маєш рацію. Тому я кажу ні. Пробач, але я не вийду за тебе. Це буде несправедливо.

— Люся, що з тобою? Ми ж домовилися. Я думав ти згодна спробувати.

— Так, тобто ні. Антон ти хороший хлопець та я не люблю тебе. А щоб бути щасливою мені потрібно як мінімум вийти за чоловіка якого я кохатиму.

— Люся, це не проблема. Можливо згодом ми з тобою станемо близькі. Й ти мене полюбиш, — говорить Антон.

— Ні, цього не станеться. Пробач, — промовляю.

— Люся, як це розуміти? — питає схвильована мама Антона. Вона підходить до мене й розглядає наче божевільну.

— Мар'яна Василівна, все дуже складно. Почну з того що декілька місяців тому я познайомилася з Антоном. Ще задовго до того я була закохана в нього. Він був моєю мрією. Ідеалом справжнього чоловіка. Й коли він запропонував мені стати його фіктивною дівчиною щастю моєму не було меж. Я погодилася. Таким чином я потрапила до вашої родини. І полюбила її всією душею. Я знаю що брехала вам й на шлюб цей погодилася тільки через те що не хотіла вас розчаровувати. Я так довго була одинока, що просто хотіла відчути родинне тепло. Ви мені його дали. Пробачте мені, будь ласка, за все, — промовляю й дивлюся на цих людей яких встигла полюбити. Мені їх буде сильно не вистачати. 

— Люся, що ти робиш? Отямся. Ти ж сама казала що закохана в мене, — промовляє Антон.

— Так, була. Але зараз все змінилося. Річ утому, що я кохаю іншого чоловіка. Я люблю Тараса, — врешті вирішую зізнатися.

У залі настає тиша. Я бачу, як обличчя Антона спотворюється враженням, а його родина перешіптується. Я відчуваю, як важко мені, але я знаю, що це єдиний вірний шлях. Я не можу обманювати ні себе, ні їх.

— Тарас? — перепитує він, наче намагається зрозуміти, чи це не жарт. — Ти знущаєшся? Коли це сталося?