Читати книгу - "Шепіт Срібної Ночі, Аліса Воміель"

Сильнішою.                                                                                                                                                          

Збалансованою.                                                                                                                                                  

Ліра стоїть у центрі цього всього, її очі закриті, її тіло ледь тримається, поки остання її сила просочується в землю. Вона не боїться.                                                                                                          

Це те, для чого вона була призначена.                                                                                                             

Доріан робить кілька кроків вперед, спостерігаючи, як її постать починає мерехтіти, зникаючи в світлі, в самій магії.                                                                                                                                                           

— Ліра! — Він простягає руку до неї, але вона вже стає частиною світу — вітром у деревах, шепотом у землі, серцебиттям самої землі.                                                                                                                        

Вона поглядає на нього востаннє, її очі наповнені любов'ю.                                                                           

— Я завжди знайду тебе, — обіцяє вона.                                                                                                        

Серце Доріана робить кульбіт, ніби передчуває неминуче.                                                                            

Він падає на коліна, коли світ вибухає золотим світлом.                                                                                 

Світло згасає. Магія осідає. А королівство знову дихає.                                                                                  

Але Ліра — ні.                                                                                                                                                    

Доріан тримає її, його руки тремтять, коли він обережно забирає пасма волосся з її блідого обличчя. Її тіло крихке, позбавлене сили, яка колись робила її недосяжною. Світіння, що завжди оточувало її, зникло, залишивши лише крихку, смертну жінку.                                                                                            

Її губи тремтять у найслабшій усмішці.                                                                                                            

— Все вийшло, — шепоче вона, її голос майже нечутний. — Земля... знову жива. І ціна заплачена…

Доріан хитає головою.                                                                                                                                     

— Ти будеш в порядку. — Його голос ламається. — Ми знайдемо спосіб тебе вилікувати.                      

Її пальці, холодні проти його шкіри, проводять лінію по його щелепі.                                                          

— Немає вже чого лікувати.                                                                                                                              

Різкий подих виривається з нього, наче рана розривається знову.                                                                 

— Ні. — Його хватка затискається навколо неї, ніби тримання її так міцно може утримати її тут. — Ти пообіцяла мені, Ліра. — Його чоло стикається з її, голос ламається. — Ти пообіцяла, що не підеш від мене.                                                                                                                                                                   

Сльози спливають по її щоці, але вона усміхається.                                                                                       

— Я виконала свою обіцянку, Доріан.                                                                                                               

Її пальці слабшають у його обіймах.                                                                                                                 

— Я все ще тут.                                                                                                                                                   

Його серце розривається, коли він відчуває її останній подих. Її тіло стає нерухомим у його руках.

А потім — нічого.                                                                                                                                               

Вперше від того моменту, як він зустрів її, не було магії, що вібрує під її шкірою. Ні тепла, ні іскри. Тільки тиша.                                                                                                                                                        

Розбите ридання виривається з його горла, коли він притискає її до себе, качаючи її бездиханне тіло, наче він може розбудити її до життя.