Читати книгу - "Небудь-де"

Засуви відсунулися, двічі гучно грюкнувши. Двері до крихітної келії розчинили, впускаючи світло від ламп з коридору.

То була невелика кімната з високою арчастою стелею. З найвищої точки стелі звисав на нитці срібний ключ. Протяг, спричинений відчиненням дверей, примусив ключ гойдатися на нитці й повільно обертатися спочатку в один бік, а тоді в інший. Абат тримався за руку брата Сажуса, і вони двоє увійшли до келії пліч-о-пліч. Тоді Абат відпустив братову руку й сказав:

— Забери тіло, брате Сажусе.

— Але. Але, отче…

— В чому річ?

Брат Сажус опустився на одне коліно. Абат почув, як він проводить пальцями по тканині й шкірі.

— Він не мертвий.

Абат зітхнув. То була лиха думка, він знав це, але йому чесно здавалося, що миттєва смерть була набагато милосерднішою. Інший варіант був набагато гіршим.

— Один з отих, га? — сказав він. — Що ж робити, ми доглядатимемо нещасне створіння, поки воно не знайде остаточного миру. Веди його до лазарету.

Слабкий голос мовив тихо, але твердо:

— Я не нещасне створіння.

Абат почув, як хтось підвівся на ноги, почув різкий вдих брата Сажуса.

— Я… здається, я пройшов, — сказав голос Ричарда Мейг’ю з раптовою невпевненістю. — Якщо це не продовження випробування.

— Ні, сину мій, — сказав Абат. В його голосі було щось таке, що могло бути захопленням, а могло — жалем.

Запала тиша.

— Я… Гадаю, що тепер випив би ту чашку чаю, якщо ви не проти, — сказав Ричард.

— Аякже, — сказав Абат. — Ходімо.

Ричард дивився на старого. Сизі очі втуплювалися в ніщо. Здавалося, що він радий поверненню Ричарда, але…

— Перепрошую? — шанобливо сказав брат Сажус Ричардові, вриваючи хід його думок. — Не забудь ключа.

— Ох! Так, дякую.

Він справді забув про нього. Потягнувшись рукою, він зімкнув долоню на холодному срібному ключі, що повільно крутився на нитці. Він потягнув, і нитка легко порвалася.

Ричард розтиснув пальці, і з долоні на нього глянув ключ.

— Живу з кривих зубів, — пригадав Ричард. — Хто я такий?

Він поклав його до кишені, в якій вже лежала маленька кварцева намистина, і вони разом вийшли звідти.

Туман почав розсіюватися. Мисливиця була задоволена. Зараз вона була певна, що коли б на те з'явилася необхідність, вона могла б відвести леді Дуері геть від ченців без жодних ушкоджень, а сама б відбулася лиш незначними пораненнями м'яких тканин.

На дальньому краю мосту заворушилися чиїсь розмиті обриси.

— Щось відбувається, — сказала Мисливиця до Дуері впівголоса. — Приготуйся тікати.

Браття відступили. Горішняк Ричард Мейг'ю вийшов з туману, крокуючи поруч з Абатом. Здавалося, що Ричард якось змінився. Мисливиця прискіпливо оглянула його, намагаючись вловити ці зміни. Центр тяжіння опустився трохи нижче, ставши більш врівноваженим. Ні… було щось більше за це. Він виглядав менш хлопчакувато. Здавалося, ніби він почав рости.

— Значить, таки й досі живий? — спитала Мисливиця.

Він кивнув, а тоді поліз до кишені й витяг срібного ключа. Він кинув його Дуері, а та впіймала ключа й кинулася до Ричарда, обвивши його руками й стиснувши з усієї сили.

Тоді Дуері відпустила Ричарда й підбігла до Абата.

— Не можу передати вам, що це для нас значить, — сказала вона йому.

Він усміхнувся, слабенько, але люб'язно.

— Нехай Храм і Арка будуть з вами усіма у вашій подорожі Долішнім, — сказав він.

Дуері ввічливо присіла, а тоді, міцно стискаючи ключа в руці, повернулася до Ричарда й Мисливиці. Троє мандрівників пішли мостом геть від абатства. Браття стояли на мосту, поки вони не зникли вдалині, розчинившись у старому тумані світу під світом.

— Ми втратили ключа, — сказав Абат і собі, і всім довкола. — Боже нам поможи.

13

Ангелові Ізлінтону снився похмурий і тривожний сон. Велетенські хвилі здіймалися й навалювалися на місто; нічне небо від горизонту до горизонту розколювали розгалужені білі блискавки; дощ лився потоками, і місто тремтіло; пожежі почали розгоратися навколо величного амфітеатру й швидко поширилися містом, кидаючи виклик зливі. Ізлінтон дивився на все з височини, зависши в повітрі, як зависає спостерігач уві сні, і як він завис у ті давно минулі часи. В тому місті стояли будинки в багато сотень футів заввишки, але вони здавалися недомірками на тлі сіро-зелених атлантичних хвиль. А тоді він почув людський крик. В Атлантиді було чотири мільйони людей, і в своєму сні Ізлінтон ясно і чітко чув кожен-кожнісінький з тих голосів, він чув, як вони один за одним кричали, задихалися, горіли, тонули й помирали. Хвилі проковтнули місто, а тоді буря нарешті стихла.

На світанку вже нічого не вказувало на те, що колись тут було місто, не кажучи вже про острів, удвічі більший за Грецію. Від Атлантиди не лишилося нічого, крім роздутих від води тіл дітей, жінок і чоловіків, що плавали на холодних ранкових хвилях, тіл, які сірі й білі мартини вже почали клювати своїми жорстокими дзьобами.

Ізлінтон прокинувся. Він стояв у восьмикутнику, позначеному залізними колонами, коло великих чорних дверей з кременю й потьмянілого срібла. Він торкнув студену гладеньку поверхню кременя, відчув холод металу. Торкнувся столу. Легенько пробіг пальцем по стінах. Тоді він пройшов своїми покоями, одним за одним, торкаючись предметів, ніби щоб упевнитися в їхньому існуванні, переконати себе, що він перебуває тут і зараз. Він ішов звичним шляхом, прямуючи гладенькими рівчаками, які за століття утворилися в камені під його босими ступнями. Досягши кам'яного резервуару, він зупинився, став до нього на коліна й дав пальцям торкнутися холодної води.

Від його пальців поверхня води пішла брижами, розпливаючись луною до країв басейна. Віддзеркалення самого ангела й вогників свічок, що його обрамлювали, затремтіли й змінилися. Тепер він дивився у якийсь підвал. Ангел зосередився на мить. Десь удалині він почув телефонний дзвінок.

Містер Круп підійшов до телефону й узяв слухавку. Здавалося, що він вельми собою задоволений.

— Круп і Вандемар, — гаркнув він. — Видавлюємо очі, викручуємо носи, пробиваємо язики, розколюємо щелепи, ріжемо горлянки.

— Містере Круп, — сказав ангел. — Вони вже здобули ключ. Я хочу щоб ви подбали про безпеку дівчинки Дуері на зворотній дорозі до мене.

— Безпеку — зневажливо повторив містер Круп. — Аякже. Ми подбаємо про її безпеку. Яка пречудова думка — і яка оригінальна. Абсолютно приголомшливо. Більшість людей була б цілком щаслива найняти асасинів для страти, підступного вбивства чи навіть брутальної бойні. Тільки ви, сер, вирішили найняти двох найвправніших зарізяк усього часу й простору, а тоді попросити їх