Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

— Я знаю, що сталося! — закричав я. — Будь ласка! Поговорімо про це!

Ліза не зупинилася. Тож я біг далі, петляючи між ямами й кучугурами і наздоганяючи її крок за кроком. Ближче. Ще ближче. Я зосередився на її спині, відстань скоротилася. Ще тридцять секунд — і я схопив би її.

Ліва нога зісковзнула вбік. Я подивився вниз і побачив, як ґрунт каскадом сиплеться в глибоку чорну діру. Хаотично змахнувши руками, відновив рівновагу. Секунду постояв, вдивлявся в отвір і з полегшенням видихав.

Коли я підвів очі, Ліза вже зникла.

Я покрутив головою, але її ніде не було видно. Усе опалове поле було безлюдне, порожнє. Мене оточували, як статуї, кучугури землі. Вдалині на тлі яскраво-блакитного неба виднілися крани й бури — здавалося, це ворушили своїми лапками величезні комахи. Я прислухався. Жодних кроків.

Вона не могла випередити мене так швидко. Я відновлював баланс лише кілька секунд. Вона впала? Я подумав, що тоді почув би крик. Вона, напевно, ховалася: мабуть, зайшла за одну з кучугур. Можливо, потайки перебігала від кучугури до кучугури, повертаючись до машини. Або кралася позаду. Я уявив на своїй спині руки й обернувся. Нікого. Тільки я й сотні мовчазних курганів.

Я просувався вперед, тепер акцентуючись на тиші, а не на швидкості, і зазирав за кожен горбок, який минав.

— Виходьте, Лізо, — казав я. — «Ган» поїхав. Тут лише ми.

Я рухався вперед широким кроком і намагався якнайглибше заглядати за тильні боки земляних куп. І тут я помітив лікоть. Його важко було розрізнити. Приблизно за три кучугури ліворуч від мене — Ліза справді рухалася назад до машини, непомітно перебігаючи від купини до купини, коли я відвертався. Я тільки мигцем побачив. Ступив крок убік, щоб краще роздивитися.

Насправді приказка має звучати так: «Не ходи спиною чи боком у Кубер-Педі», але зараз не кращий час проявляти свій педантизм. Цього разу я зробив ширший крок, просто в шахту — у повітря. Відразу нахилився вперед, уся нога була в ямі. Грудьми я вдарився об край, і з мене вибило повітря. Інша нога зісковзнула слідом. Я намагався вчепитися за щось руками, але хапався лише за гравій, крихітні грудки землі й каміння, які шматували подушечки пальців і відривали нігті на руці без рукавички. Я спробував закричати, але не міг нормально вдихнути. Ноги місили повітря. Я намагався впертися передпліччями в край, але вони зісковзували, бо сила тяжіння тягнула мене вниз. Я й гадки не мав, яка глибока ця яма, але навіть якби не вбився внаслідок падіння, все одно тут мене ніколи не знайшли б. Зламана нога й тиждень повільної смерті в темряві унизу. Я сподівався, що помру від удару.

Почулися кроки — хтось біг. Через мої смикання важко було сказати, звідки вони долинали. Моя спроба вибратися ставала дедалі більш відчайдушною. Але все, що я робив зараз, — це вигрібав більше й більше землі, мимохіть створюючи майже ідеальну воронку, якою сповз би вниз. На кінчиках пальців я відчував кров, липку й теплу. Ось зникає і другий комплект відбитків.

Я зісковзнув іще на кілька сантиметрів і зрозумів, що мені кінець. Червоний пісок був у моєму волоссі, очах, запікся в роті. Провалися, га? Сльози котилися по обличчю. Я гадав, чи зможу побачити небо з дна, чи помру в темряві. Я думав про Джульєтт, саму в тій камері. Мене цікавило, чи було в неї маленьке віконце, чи дивилася вона на ту саму блакитну пляму, яку міг би побачити з ями я і це змусило б мене почуватися не таким самотнім.

Я впав.

Розділ 29

Чиясь рука стиснула моє зап’ястя.

Плечем я відчув сильний ривок. Падіння зупинилося. Я підвів очі. На тлі сонця виднілася Ліза: ноги розчепірені, підбори вп’ялись у землю на краю ями. На мить ми зависли: я бовтався в ямі, а вона завдяки нашому розташуванню була достатньо важкою противагою, щоб зупинити падіння, але недостатньо сильною, щоб витягнути мене назовні. Я вп’явся колінами в стінку й так почав підніматися по ній, чіпляючись за ґрунт. Якось ми подолали силу тяжіння, і я опинився на поверхні. Я звалився на землю, притулився до неї щокою й насолоджувався кожним подихом. Ліза сиділа навпочіпки і трясла руками, щоб розслабити зап’ястя.

— Дякую, — сказав я.

— Я його не вбивала, — тихо сказала Ліза. — Нікого з них. І оскільки я не вбивця, я не дозволю вам гнити на дні однієї з цих ям. — Вона витерла ніс тильним боком руки. Її волосся було скуйовджене від бігу. — Але не думаю, що ви у щось із цього повірите.

Я перевернувся на спину, досі переводячи подих. Зубчасті камені впилися мені в шию. Ось чого бракує сценам екшну в таких романах: іноді всім учасникам потрібна перерва.

— Насправді саме в це я і вірю, — відповів я, спершись на лікті. — І знаю, що він вам заподіяв. В Единбурзі дві тисячі третього. Цей гаданий зв’язок неправда. Він вас зґвалтував.

— Він не… — Я подумав, що вона збирається заперечити, але тут її голос перейшов на пищання. — Він не зупинився. — Ми подивилися одне одному в очі. — Я заперечувала. Я справді була проти. Мактавіш сказав усім, що я сама хотіла. Я була молодою початківицею, яка подавала надію, він був старшим, великою шишкою. У це було так важко повірити. Вони всі думали, що я була вражена ним. Але це не так.

— Усе гаразд.

— Я ніколи нікому цього не казала. Але Мейджорс була в барі, перш ніж ми всі розійшлися. Я майже впевнена, що в глибині душі вона знала, що щось не так. Я підійшла до неї, благала підтримати. Але вона мовчала з тієї самої причини, з якої я зрештою замовкла. Ви б не зрозуміли. Я хочу, щоб мене знали за літературу, яку я створила, за мої слова й голос, а не за слід, який залишив на мені якийсь хтивий чолов’яга. — Вона зітхнула. — Звісно, спочатку я хотіла про це заявити. Навіть якби була сама. Я хотіла справедливості. Я намагалася відбиватись і подряпала йому щоку, тож його ДНК була в мене під нігтями. Але — можете в це повірити? — сталася клята помилка адміністратора, і вони неправильно позначили мої тести. А коли нарешті знайшли їх, результати вже ніхто не сприйняв, оскільки ніхто не міг бути впевненим, що їх не підробили. Ваєтт погрожував мені, сказав, що поховає мою кар’єру, і на