Читати книгу - "Обитель героїв"

Незабаром у саду залишилися троє: вігіла, барон і капітан.

* * *

Півгодини вони кидалися каштанами.

Хотілося б сказати: гралися, мов діти, забувши дорослі печалі й насолоджуючись позбавленням від умовностей. На жаль, нічого подібного. Кидалися мало не в рамках слідства. Почалося з того, що капітан зацікавився підготовкою трибунальских арешт-команд. «Хоча б у загальних рисах, пані! Благаю!» Як відмовиш такому красеню? Ніяк. Дилетант у контр-чарах, профан у магічних фінтах, Рудольф Штернблад слухав уважно, робив розумні зауваження, і Анрі мало не вибовкала ряд службових таємниць. Добре, що казенний «діркопробивач», якого підсаджують вігілам разом із клеймом «двох Т», змусив прикусити язичка.

Третя стадія болісності: догана із занесенням.

— Ну і яким робом мантика може допомогти при силовому затриманні? — засумнівався барон.

Анрі хотіла нагадати, хто пантерою стрибав з вікна «Обителі героїв», а хто мерином тупотів по сходах; врешті згадала, який орел устиг першим, і роздумала вихвалятися заслугами. Замість цього підібрала три каштани, дала їх квізу, відійшла на двадцять кроків і запропонувала почати обстріл.

Барон сказав, що фон Шмуци ніколи не дозволяли собі метати в дам важкі предмети. Що його предки перевернуться в домовинах. Що родовий герб почорніє від ганьби. І не сперечайся, Рудольфе. Тобі цього не зрозуміти. Ти рідну матір заради нового кидка тарілками закидаєш. І не проси. Ну хіба що як перевірка службової відповідності. Месроп сказав, що це не дама. На таких рука не піднімається, але свербить.

Посміхнувшись, Анрі перейшла в оцінковий бліц-транс.

Кидок перший. Квіз устав з лівої ноги. Вихідний день хилиться до вечора, надворі — листвянчик; маятник удачі у фазі спокою. Три горобці скачуть по доріжці; один схожий на барона, другий — на капітана. Третій горобець — горобчиха. Схожа на Марію Форзац. По спіралі, що розширюється, летить дубовий листок. Листок скручений, це до головного болю. Моє дерево — ліщина. Під хмарами з криком летить клин-гусар, зиму на хвості тягне. Траєкторія польоту каштана: дорога далека, марний клопіт. Можна не рухатися.

— Мимо!

— Руді, це я навмисно…

— Чому ви навіть не поворухнулися, пані?

— Довго пояснювати, капітане…

Кидок другий. Квіз у позі «Стоял он, дум великих полн». Підкидає капітан на долоні: чотири рази. Останній раз — вище за попередні. Чотири сторони світу, чотири пори року; у кішки чотири ноги. У пророка Чентуана було чотири губи; одна — довша за інші. Відблиски сонця танцюють на лезі цього… як його? Еспонтона. Десять червових відблисків: виконання бажання несердечного. Відступимо до старої вишні. Вишневим листям протирають взуття від випадкового зла. І трішки присідаємо.

— Мимо! Пані, браво!

— Руді, ну ти ж розумієш…

Кидок третій. Квіз робить променад: туди-сюди. На мішень не дивиться, очі ховає. Ховати погляд — лиходійство й порушення планів. Горобчиха украла в горобців хлібну крихту. Легкий вітер з південного заходу; у небі прозорий серпик місяця. Ріжки місяця за вітром бісяться. Південець — на тепло, западенець — на сирість. У променаді п’ять доріжок. П’ятірка — ризик, неминучість, відсутність контролю над ситуацією. Квіз кидає каштан раптово, не дивлячись, з-під лівої руки. Наливати з-під лівої руки — до запору. Робимо витончений пірует.

— Мимо!

— І все-таки я не розумію, до чого тут мантика…

— Пані, дозвольте, я спробую?

— О, капітане! Чи може дама відмовити такому кавалерові, як ви?

У випадку зі Штернбладом базовий комплекс прикмет відслідковувався надзвичайно вдало, висновки робилися блискавично, і жодної помилки Анрі не припустилася. А те, що всі три каштани влучили їй у живіт — чиста випадковість.

З усяким буває.

— Оригінальна методика, — капітан нагадував кота, що обікрав підвал зі стратегічними запасами сметани. — Я можу здогадуватися лише поверхово, але, судячи з рухів і зойків… Ви подарували мені справжнє задоволення, пані!

— Анрі, капітане. Для вас — просто Анрі. Дозвольте й мені…

— Вважатиму за честь!

Перший кинутий вігілою каштан він упіймав на лету й роздавив у кашу. Другому дав щиглика, розколовши на дві гарненькі половинки. Від третього ухилився; напевно, пожалів її, бо Анрі й так промахнулася. Показав два пальці; вігіла вірно зрозуміла знак і запустила ще два снаряди, один за одним. Капітан підійшов до стелажів, взяв бердиша, повернувся, позіхнув і наколов каштанчики на вилоподібне вістря. Анрі не встигла помітити, коли він ходив до стелажів. Але бердиш же звідкись узявся?! В запалі, забувши нахилитися по шостий каштан, вона почала збирати в долоню пучок «ла-ланзьких іскорок», шипучих, але безневинних. Зараз побавимося…

Їй дали легкого потиличника, й Анрі припинила.

— Треба думати, це який-небудь «Дракон, що спускається в пекло»? Я вгадала, капітане?

— Ні. Це я, Рудольф Штернблад, до ваших послуг, — капітан лукаво підморгнув. — Для вас просто Руді.

Поки вігіла міркувала над тим, що «просто Руді» досі нежонатий, і це надихає, він думав про щось своє.

— Знаєте, Анрі… Давним-давно у. Петиції я познайомився з однією жінкою…

Будуй, подруго, матримоніальні плани! А доля тебе каштаном по лобі!

— Вона була прекрасна, Руді?

— Ні. Вона була немолода. І негарна, якщо відверто. А я був самовпевненим хлопчиськом, що недавно повернувся з острова Гаджамад. Просто ця жінка поцілила в мене тричі підряд. Кульками із хлібної м’якушки, на парі.

— Три з трьох? — ахнув барон.

— Три з дюжини. Проте, вона була єдиною…

— Як звали це диво?

— Справжнього імені не знаю. Тільки прізвисько. Вільні метальники із загону Лобіо Трецці прозвали її Веретеницею. Така ящірка, кольору бронзи, дуже схожа на змію. Захопивши здобич, ящірка починає швидко обертатися на кшталт веретена, перекручуючи й розриваючи жертву. Не знаю, що малося на увазі, але більше ми з Веретеницею не зустрічалися. Командор Лобіо казав, що вона вміла бачити вночі. Як кажан. Вона бачила тепло живого тіла. Лобіо розповів мені, як приховував від метальників, що в нього гарячка — одна Веретениця побачила і крадькома зварила йому настій від лихоманки…

Капітан зітхнув, згадуючи жінку, що поцілила в нього хлібною м’якушкою тричі з дюжини. Даму своєї мрії. Найкращу жінку в житті Рудольфа Штернблада.

— Думаю, вона померла, — підсумував капітан. — Від старості. Минуло стільки років…

А вігіла згадала, яких тільки наклепів не зводять шахраї на безневинну веретеницю. І молоко вона в корів ссе, залишаючи корівкам на згадку гнійні пухлини; і від чуми рятує, якщо з’їсти