Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

Що діялось далі, тямлю, як крізь туман. То було так, наче ти потрапив у молотарку. Мене швиргали з кінця в кінець вагона. Ті вісімдесят чотири гобо мотлошили мене, аж поки мої злиденні рештки якимось дивом знайшли собі клапоть соломи на спочивок. Отак мене було прийнято до веселого товариства. Весь той день ми краяли завірюху і, щоб якось загаяти час, вирішили, що кожен мусить розповісти історію. Умовою покладено, щоб історія була добра і до того ж така, якої ніхто не чув. За кару невдасі правила молотарка. І не схибив ні один. Я хочу одразу ж зазначити, що зроду не траплялось мені бувати на такому чудовному бенкеті оповідок. Тут набгалося вісімдесят чотири чоловіки з цілого світу, я був вісімдесят п'ятий, і в кожного розповідь була шедевром. То й мусив бути шедевр, бо як ні — молотарка.

Надвечір ми прибули до Шайена. Завірюха розходилась, далі нікуди, і хоч кожен з нас востаннє їв ще зранку, ніхто не схотів розкидати ногами по вечерю. Цілу ніч ми котилися крізь хурделицю, а наступного дня опинилися внизу на лагідній рівнині Небраски і все котили далі. Ми вихопилися з хурделиці й гір. Благословенне сонце сяяло над усміхненим краєм, а ми цілу добу не мали ані крихти в роті. Ми довідалися, що близько полудня поїзд має над’їхати до міста з назвою, коли не помиляюсь, Гранд-Айленд.

Ми скинулися хто по скільки і вдарили телеграму властям того міста. Зміст нашого послання зводився до того, що опівдні до міста прибуде вісімдесят п’ять здорових зголоднілих волоцюг, і було б до речі, аби їх чекав наготований обід. Власті Гранд Айленда мали дві можливості. Або нагодувати нас, або вкинути до в’язниці. В останньому випадку їм однаково довелося б нас годувати, і вони мудро зміркували, що нагодувати один раз обійдеться дешевше.

Коли наш поїзд опівдні пригромився до Гранд-Айленда, ми сиділи по дахах вагонів і гойдали на осонні ногами. До складу вітальної комісії увійшла вся міська поліція. Вони розвели нас групами по різних готелях та ресторанах, де нам наготовлено обід. Тридцять шість годин пробули ми не ївши, і нас не треба було вчити, що робити. Опісля нас так само відвели назад на залізничну станцію. Поліція завбачливо затримала той товарняк до нашого повороту. Він поволі взяв з місця, а ми, всі вісімдесят п’ятеро, виструнчились уподовж колії і подерлися на бічні драбини. Той поїзд ми «взяли штурмом».

Вечері того дня нам не перепало — принаймні братії. Бо саме в пору для вечері, коли товарняк від’їздив від якогось містечка, до вагона, де я з трьома іншими хлопцями різався в педро, заліз чоловік. У руці він тримав сплюснуту кварту, з якої парувало. Я зачув пахощі «Яви», передав свої карти одному з тугаїв, що споглядав гру, і перепросив товариство. По цьому в другому кінці вагона під заздрими поглядами хлопців підсів до прибульця і пригостився його «Явою» та дайками, що роздимали йому пазуху. То був Швед.

О десятій вечора ми прибули до Омахи.

— Чкурнім від братії,— сказав мені Швед.

— А чом би й ні,— погодивсь я.

Коли товарняк в’їхав у Омаху, ми наладнались так і вчинити. Та омахівські теж не дрімали. Ми зі Шведом позависали на бічних драбинах, готові стрибати. Але товарняк не спинявся. Окрім того, довгі шереги полісменів, поблискуючи спижовими гудзиками до електричного світла, вишикувались обабіч колії. Ми зі Шведом знали, що б нам було, якби потрапити їм до рук. Ми поприкипали до бічних драбин, а поїзд покотився через річку Міссурі до Каунсіл-Блафса.

Генерал Келлі з військом у дві тисячі гобо розташувався за кілька миль звідти біля Шетоква-Парку. Тилова братія, з якою ми їхали, становила ар’єргард генерала Келлі. Вивантажившись із вагонів, вона валом посунула до табору. Ніч зробилася холодна, і ми мокли й мерзли під дошкульним поривчастим дощем та вітром. Сила поліції стерегла нас і гнала, мов худобу, до табору. Але ми зі Шведом виждали слушну хвилю і щасливо драпонули.

Дощ перейшов у зливу, в пітьмі не видко було й долоні перед носом, і ми, як пара сліпців, мацали за леда-яким притулищем. Інстинкт не підвів нас, бо небавом наштовхнулись ми на якийсь бар — не відкритий для відвідувачів бар, і не просто бар, замкнутий на ніч, ані навіть бар з постійною адресою, але бар на покотах, кудись ізвідкись пересовуваний. Двері були замкнуті. Нас діймав шквальний вітер з дощем. Ми не вагалися. Рраз — двері виламано, і ми добулися всередину.

Свого часу мені перепадали прикрі ночівлі, доводилось «носити прапора» в пекельних столицях імперій, слатися в калюжах, спати на снігу під двома коцами, коли спиртовий термометр показував 74 градуси нижче нуля (тобто не що інше як 106 градусів морозу); але кажу вам по щирості, зроду не перепадало мені прикрішої ночівлі, жодна ніч не долягала мені так, як та ніч зі Шведом у мандрованому барі в Каунсіл-Блафсі. Раз, що та споруда, начебто підвішена в повітрі, зяяла безліччю шкалубин у підлозі, крізь які аж гоготів вітер. Друге, що той бар був порожній: не було там і плящини з «вогнистою водою», аби нам зігрітись і забути своє лихо. Коців ми не мали і пробували заснути в мокрому до нитки одягу. Я закотився під прилавок, Швед — під стіл. За тими шпарами та щілинами в підлозі було нам невліжно, і через півгодини я перебрався на самий прилавок. Трохи перегодя Швед теж перебрався на верх свого столу.

І тут ми циконіли з холоду та молили бога, аби вже світало. Я принаймні дотремтівся до того, що далі вже не годен був і тремтіти, бо м’язи виснажились і тільки прикро нили. Швед раз по раз охав та кректав і бубонів собі під ніс, видзвонюючи в зуби: «Більш ніколи, більш ніколи». Він бубонів ці слова знов і знов, без угаву, тисячу разів; а коли задрімав, то бубонів їх далі крізь сон.

Щойно засіріло, ми покинули наш