Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06"

Тут знову перед ним з’явилося число 8,00 і він знову мусив його розгадувати. Але тепер він став хитріший. Зовсім йому не треба нишпорити у себе в мозку. Дурний він був, що досі не здогадався. Він натиснув важіль, і навколо нього закрутився його розум, і оте дивовижне колесо долі, і прудка карусель пам’яті, і весь верткий глобус мудрості. Все швидше й швидше обертались воші, поки не затягли і його в свою круговерть і не кинули в чорну хлань хаосу.

Мартін ніяк не здивувався, опинившись у пральні. Він качав накрохмалені манжети і раптом побачив на них якісь цифри. Певно, це новий спосіб значити білизну, подумав він, але, придивившись, розглядів на одній манжеті число 3,85. Тоді він пригадав, що це борг бакалійникові і що на барабані качальні мигтять його рахунки. І тут у нього з’явилася чудова думка. Він поскидає рахунки додолу, і не треба буде їх сплачувати. Не встиг подумати, як уже почав з огидою м’яти манжети і шпурляти їх на страшенно брудну підлогу. Купа дедалі росла, і, хоч кожен рахунок розбився на тисячу таких самих, Маріїн рахунок на два з половиною долари зоставався тільки один. Це означало, що Марія не докучатиме з цим боргом, і він великодушно вирішив, що саме їй одній і заплатить. Тоді заходився розшукувати її рахунок серед купи манжетів. У розпачі шукав він його кілька віків, аж поки до пральні не ввійшов хазяїн готелю, гладкий голландець. Лице його палало гнівом, і він загорлав на цілий світ: «Я вирахую вартість цих манжетів з вашої платні!» Купа манжетів виросла в ділу гору, і Мартін зрозумів, що його засуджено на тисячу років тяжкої праці, щоб заплатити за них. Йому нічого не лишалося, як тільки вбити хазяїна готелю і підпалити пральню. Але гладкий голландець випередив його, схопив за комір і почав сіпати вгору-вниз. Він перекинув його через стіл до прасування, через плиту, качальню, пральну машину, віджимальню, кадовба. У Мартіна аж зуби цокотіли і розболілася голова, так його заколотило. Він був просто вражений силою голландця.

Потім він знов опинився коло качальні. Він вибирав готові манжети, що їх з другого боку укладав до машини редактор якогось журналу. Кожна манжета була чеком, і Мартін пильно вдивлявся в них у гарячковому сподіванні, але все це були порожні бланки. Збігали мільйони років, а він усе стояв і приймав порожні бланки, боячись пропустити свого чека. Нарешті, чек той об’явився. Мартін узяв його тремтячою рукою і підніс до світла. Чек був на п’ять доларів. «Ги-ги!» — засміявся редактор по той бік качальні. «Я вб’ю тебе!» — крикнув Мартін. Він пішов у сусідню кімнату по сокиру і побачив там Джо, що крохмалив рукописи. Мартін хотів його спішити і загилив у нього сокиру. Але сокира повисла в повітрі, а Мартін опинився тепер у прасувальній кімнаті, де розлютувалася снігова завія. Ні, це був не сніг, а чеки на великі суми, щонайменш на тисячу доларів. Він почав їх збирати в пачки і кожну сотню дбайливо перев’язував стрічкою.

Раптом перед Мартіном з’явився Джо. Він стояв і жонглював прасами, сорочками й рукописами. Іноді він хапав пачку чеків і теж підкидав їх угору — так, що, змішуючись з усякою всячиною, вони підлітали під дах і зникали. Мартін кинувся на Джо, але той вирвав у нього сокиру і шпурнув її вгору. За сокирою він підкинув і самого Мартіна. Мартін пролетів крізь дах і, наловивши цілий оберемок рукописів, упав додолу. Але тільки торкнувся ногами землі, як знов його піднесло вгору; потім він знов упав і знову злетів у повітря, описуючи нескінченні кола. Здалеку доносився дитячий спів: «Потанцюй зі мною, Віллі. Раз, два, три! Раз, два, три!»

Мартін знайшов сокиру аж на небі, серед самого Молочного Шляху чеків, накрохмалених сорочок та рукописів, і вирішив, повернувшись на землю, вбити Джо. Проте на землю він так і не повернувся. О другій годині ночі Марія, почувши крізь тонку перегородку його стогін, увійшла в кімнату і обложила його гарячими прасами, а на запалені очі поклала мокрого рушника.

РОЗДІЛ XXVI

Отже, Мартінові не довелося вранці йти шукати роботи. Він тільки надвечір перестав маячити і розпаленими очима обвів кімнату. Його доглядала Мері, восьмилітня дочка Маріїна. Побачивши, що він опритомнів, вона голосно скрикнула. Із кухні прибігла Марія. Вона поклала мозолясту руку йому на гарячий лоб і помацала пульс.

— Ви хочеш їсти? — спитала вона.

Мартін покрутив головою. Найменше йому хотілося їсти, і навіть не вірилося, що колись він міг відчувати голод.

— Я хворий, Маріє,— промовив тихо. — Що це зі мною? Ви не знаєте?

— Грип, — відповіла вона. — Ще два-три день — і псе добре. Поки що краще ви не бери їсти. А далі, скільки хочеш. Я думала, завтра вже можна.

Мартін не звик хворіти, тож коли Марія та її донька вийшли, він спробував підвестися і одягтися. В голові йому наморочилося, а очі так боліли, що годі було дивитися. Неймовірним зусиллям волі він змусив себе встати з ліжка, але тільки для того, щоб знепритомніти за столом. Через півгодини він якось дістався назад до ліжка і, заплющивши очі, спробував розібратися в своїх болісних відчуттях. Марія кілька разів заходила до нього покласти на голову свіжий компрес, а поза тим давала йому спокій, бувши досить розумна, щоб не турбувати його балачками. Це зворушило Мартіна, і, сповнений вдячності, він бурмотів сам до себе: «Маріє, ви матимете молочну ферму, обов’язково матимете».

Потім він згадав давно минулий вчорашній день. Здавалося, ціле життя пройшло від тієї хвилини, як він одержав листа з «Трансконтинентального місячника», відколи з усім давнішим життям покінчено і розгорнуто в житті нову сторінку. Він надміру натягнув тятиву, зужив на це всю силу, і ось лежить плазом. Якби він так не виголоднів, не схопив би й грипу. А тепер от організм не спромігся опертися хворобі. Ось до чого він себе довів.

— Яка мені з того користь, що я спишу цілу бібліотеку, коли за це мушу платить життям? — голосно запитав він, — Ні, це не для мене. Досить мені літератури! Моя доля —