Читати книгу - "Мертвим не болить"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Документи забрали? — запитує Сахно, опускаючись на коліна поруч.
Я не відповідаю. Кому що, а цьому найперш документи. Головне для нього — додержатись формальності. Документи — військова таємниця. Вона не повинна потрапити до ворога. Але що з тих документів? І кому вони тепер потрібні? Її життя він не беріг, а про якісь папірці стільки клопоту...
Сахно тим часом засовує свою руку Каті за пазуху і довго там нишпорить. Я на нього не дивлюся. Без обурення бачити цього не можу. Добре, що вона мертва і їй байдуже. А була б жива, напевно, цей капітан мав би побиту пику...
Діставши з нагрудної кишені червоноармійську книжку, Сахно заглядає в неї.
— Щербенко Катерина Іванівна. Відоме прізвище, — із в’їдливою іронією повідомляє він.
Я напружую пам’ять. Справді, і мені прізвище здається знайомим. Тільки де я його чув? Я запитливо дивлюся на Сахна. Той заштовхує в кишеню її документи і помічає мій погляд.
— Не пригадуєте? Пепеже комбата Москальова. З дев'яносто дев'ятого, — каже він, ідучи в другий кінець труби. — Наказ по дивізії був.
Здається, це його потішає. Що вона пепеже і що був наказ стосовно до її недозволених стосунків з комбатом Москальовим. Він радий, що хоч після смерті знайшов, чим дорікнути їй.
— Ну то й що? — ледве стримуючи себе, запитую я.
Сахно, озирнувшись, блимає з-під брів своїм пронизливим поглядом, і я зриваюся:
— Ну то й що? Коли й пепеже? Ну то що?
— Змовкніть! Ви що, здуріли?
Він знерухомів, підвівши голову. У мене всередині все холоне. Я ледве опановую себе. Мабуть, він доведе мене до шаленства. Я не можу його бачити... Які ми різні люди! Офіцери однієї армії. Громадяни однієї країни. Чорт його знає, чому так? Чому сусідство ось цього по-лакейськи тихого німця мені легше витримати, ніж його?
А німець тим часом піднімається і йде до Сахна. Я вже помітив, що віднедавна він взагалі намагається триматися ближче до капітана. Мною він гребує. Жестикулюючи кістлявими руками, він каже якусь дивну фразу. Сахно, не розуміючи, упирається похмурими очима в нього і замахується пістолетом:
— Ану, назад! Назад!
Німець відступає, але продовжує щось доводити капітану. Той, ясно, не розуміє, але насторожується:
— Що він каже? — впівголоса запитує він у мене.
— Він вам каже. Ось ви і розумійте.
Капітан сердиться:
— Ну, знаєш. Я інститутів не кінчав. Цієї гидоти не навчився.
Авжеж, цього він не навчений. Що він узагалі вчив? У школі я також не захоплювався німецькою мовою, але біда та війна всього навчать. Кілька слів із фрази німця я розумію, про останні здогадуюся. Німець доводить, що треба кудись тікати, бо коли почнеться штурмування (шляхтангриф), то солдати (льос ренен децкунг) побіжать сюди, у сховище.
Це схоже на правду. Але хай починається штурмування. Погано, якщо штурмовики не налетять і колона прорветься з Кіровограда. А може, й добре? Принаймні для нас. Чортзнащо верзеться у моїй голові. Я вже не можу розібратися, що добре, а що погано.
Німець повертається від капітана і мовчки сідає біля Юрка.
— Ось налетять «Іли» і зроблять з вас м'ясокомбінат! — не приховуючи своєї люті, кажу я німцеві.
Той, несподівано погоджуючись, киває головою:
— Я, я.
Це мене дратує ще більше. Скажи, який покірний! Може, цей фріц зараз скаже, що він комуніст? Що з колиски був проти Гітлера? Бувало і таке. Сорок четвертий не сорок перший. Найгарячіші німецькі голови встигли вже охолонути.
— Ми вас передушимо, як вошей! Розумієш? — я виразно допомагаю собі руками. — Варум гебт аух ніхт гефанген? [13]
Німець, здається, розуміє, але хмуриться і сам до себе стиха говорить:
— Вір зінд айнфахе зольдатен! Дер кріг іст фюр генерале унд ден фюрер [14].
Ця їхня пісня мені вже знайома.
— Ах, фюрер? А самі? Самі ви що робите? Полонених добивати вас також фюрер примушує? Посилки з награбованим у Німеччину відправляєте також за наказом фюрера? Он цілий ешелон у Знам'янці залишився! Фюрер дозволяє, а ви й раді. Вам вигідний такий фюрер. Він заохочує до злочину: бийте, хапайте — ви напоготові! Фюрер за все відповідає, а ви, ясно, айнфахер менш? Ви не розумієте? Ви чистенькі. Так?
Німець зітхає. Чимось він заклопотаний чи, може, відчуває мою несамовитість і побоюється. І він сидить отак, насупившись, у нашій зім’ятій шинелі поверх свого широкого в комірі мундира. Козирчаста його шапка перекрутилася набік. Зітхнувши, він погоджується:
— Я, я. Айнфахер менш!
— Що він каже? — знов питає мене здалеку Сахно.
— Каже, що він маленька людина. Ні в чому не винуватий.
— Задушити його треба, — просто вирішує капітан.
Я не заперечую. Зрештою, чорт із ним: хай душить! Тепер мені його не шкода. У мене стільки накипіло за ці дні за Юрка, за себе, за всіх хлопців, які вже ніколи не піднімуться зі снігу. І особливо ось тепер за Катю... Тільки без німця чи впораємося з Юрком. Сахно однорукий, я, вважай, одноногий. А якщо доведеться тікати? Ні, мабуть, німця треба залишити. Та й чим він нам може нашкодити? Здається, до своїх він не дуже рветься. Однак я мовчу, починаю думати про інше. Мабуть, треба вважати за щастя, якщо нам вдасться тут пересидіти до ночі. Вночі ми, може б, і вирвалися, а вдень навряд. Хіба що звідкись з'являться наші. Я наслухаю. Здається, на дорозі стало тихше. Може, колона пройшла? Тепер хоча б піхота не вирушила... З нею буде куди гірше.
Сахно тим часом розряджає пістолет. У нього, я бачу, щось не все гаразд із магазином. Затиснувши поміж колін рукоятку пістолета, капітан однією рукою щось направляє. А я похнюплено сиджу біля Каті. Вона вже, мабуть, охолола. У Юрка, що випростався на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертвим не болить», після закриття браузера.