Читати книгу - "Будинок з привидами"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я старався з усієї сили, щоб звернути на себе увагу: я гасав туди й назад з новими затичками, бродив між рядами опок, тримаючи напоготові зчищалку, подавав Жорі ломик.
Випускали останній чавун.
Уже давно замовк мотор у сусідній кімнаті, в ливарні було тихо, тільки чути було, як тріщали опоки, тліли, сходили димом їх де-не-де обвуглені стінки, чути було, як перемовлялися між собою фабзавучники-глядачі. Знову підійшов до рукоятки ковша світловолосий, вилицюватий Тиктор, він збирався нести ківш удруге, а я все держав напоготові дерев'яні палиці. Тепер відливка була вже мені не мила.
Про мене забули або навмисно, жаліючи, робили вигляд, що мене не помічають. Я стояв біля вагранки, опустивши голову, пітний від жари, стомлений і нудний. І раптом я почув голос Жори:
— Стривай, Тикторе, ти вже розливав, дай Василеві!
Я кинув на підлогу затички і вмить схопив за залізне кільце важіль.
Повів Козакевич.
Він ішов зігнувшись, я бачив його перед собою, за палаючим кружечком ковша, його широку спину, його злипле на потилиці від жари волосся, його мускулисті, оголені й татуйовані руки, по яких струмував піт. Я йшов позаду, тримаючи обома руками кільце важеля й дрібно переступаючи ногами по м'якому грунту ливарні. Ноги грузли в піску, я думав зараз тільки про одно: як би не впасти. А впадеш — тоді розплавлений чавун хлюпне на йоги, попалить обличчя.
Заливати останню опоку було дуже незручно. Льоток містився якраз у кутку, ми довго не влізали з рогачами в цей куток, я вже стояв навшпиньки, тамуючи дихання, а Козакевич підіймав обидві ручки свого рогача якомога вище.
— Дивись не танцюй! — крикнув Козакевич. — Замри. Будемо лити зверху! — І нахилив ківш.
Струмінь чавуну полився в опоку з висоти моїх грудей. Добре ще, що Жора націлився точно: кругла воронка зразу прийняла струмінь. Чавун бив туди сильно, дрібні бризки його розліталися всюди, вони жалили мене в лоб, в обличчя, в руки. Так пекло, що хотілося кричати від жари. Я думав, що вже шкіра злазить з обличчя, а тут ще від близького вогню очі почали сльозитися, я неначе в тумані бачив перед собою спадаючий униз струмінь і ледве тримався на ногах. Я з надією чекав тієї хвилини, коли ківш спорожніє; ця хвилина наступала, ківш дедалі легшав, форма наповнювалася. Але тут, як на зло, я почув зовсім близький тривожний Галин голос:
— Василю! Штани горять!
Я зразу поворухнувся і збив струмінь. Замість лійки чавун линув на вогкий пісок. Бризки полетіли на всі боки. Фабзавучники посплигували з вікон на землю, але в ту ж саму мить гомін, шипіння чавуну, крик Жори: «Та тихіше ти, Василю!» — все це заглушив відчайдушний крик Сашка Бобиря.
— Ой, ой, ой, ой! — голосив десь біля вагранки Сашко Бобир.
— Лий швидко, ну! — наказав мені Жора.
Ми не вилили, а скоріше вихлюпнули в опоку рештки чавуну і, кинувши ківш на пісок, помчали в сусідню кімнату, звідки чувся крик Сашка Бобиря.
Я на ходу загасив тліючу штанину і вбіг слідом за Жорою у моторний відділ.
Там, держачись обіруч за драний черевик і шкутильгаючи на правій нозі, метався по кімнаті із страшним голосінням Сашко Бобир. Він кричав на все горло, дряпав усіма пальцями шкіру черевика, силкувався порвати шнурки, тупав ногою об землю з такою силою, що здавалося — зараз дах упаде на наші голови. Нарешті, зневірившись, Сашко на секунду спинився, ковзнув по нас божевільним поглядом і вмить, неначе його наздоганяла зграя скажених собак, кинувся до емальованої ванни.
Ніколи в житті я не бачив такого стрибка! Сашко, не перестаючи кричати, з розгону влетів обома ногами в теплу воду ванни. Ванна не витримала й перекинулася разом з Бобирем, потоки води, хлюпнувши на стіну, поповзли до нас, а Сашко, очевидно діставши хвилинне полегшення, схопився і кішкою видряпався у відчинене вікно.
Ми знайшли його на луках, кроків за п'ятдесят од майстерні. Увесь мокрий, заплаканий і притихлий, Сашко сидів по-турецькому на траві і уважно розглядав свою червонувату ногу з довгими, видно, давно не обрізуваними нігтями.
— Що з тобою, любий? — легко хапаючи Бобиря за плечі, спитав Козакевич.
Сашко повернув до нас худе веснянкувате обличчя і дуже жалісно, плаксиво протяг:
— Ось!
— Що ось? — не зрозумів Жора.
— Ось, дивіться! — заскиглив Сашко, тикаючи пальцем у долоню. Там, на мокрій долоні, чорніла маленька, схожа на конопляну зернину кулька захололого чавуну.
— Ну й що? Крапелька чавуну! — стримуючи сміх, сказав Козакевич.
— Гарна мені крапелька! — ще жалісніше заскиглив Сашко. — Та ви дивіться, ця крапелька мені до самої кістки ногу пропалила.
— Де там до кістки? Ану покажи, — попросив Жора.
Почуваючи, що зіграти мученика не вдасться, Бобир уже більш скромно показав на маленьку червоненьку плямку у себе на підйомі ноги.
— Ну, любий, — сказав Жора, — це тобі з переляку здалося, що до кістки. Кістка ще ціла, але…
— Товаришу інструктор, — почувся голос Полевого, — а наступного разу треба буде перевіряти взуття перед відливанням. У кого будуть драні черевики — в ливарню не пускати. Одержують же всі хлопці спецвзуття?
— Я не одержую, товаришу директор, — заскиглив Сашко, — я не ливарник, а моторист.
— Ну, а якщо ти моторист, — сказав, усміхаючись, Полевой і підняв із землі Сашків черевик, — то все одно мусиш стежити за взуттям. Дивися, по шву ж черевик розпоровся. По шву. Що, трудно зашити? Узяв дратву — раз, два — і готовий. А ти б ще босоніж прийшов на відливку! Ну, хочеш, я тобі полагоджу черевик?
— Ні, навіщо! — злякався Сашко, встаючи. — Я сам полагоджу. — Він підійшов до Полевого, тягнучи за собою по траві онучу, і похапцем відняв черевик.
— І онучі треба прати, — сказав Полевой, дивлячись униз. — Рана у тебе не бозна-яка — воювати з таким опіком можна, а ось від брудної онучі може гірше діло бути. Біжи зараз у школу на перев'язку. Живо!
Сашко побіг, а Жора, оглядаючи пас усіх, наказав:
— Ану, на місця, голуб'ята. Я сам, думаєте, буду вагранку розвантажувати?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будинок з привидами», після закриття браузера.